Вузол напруги в моїх кишках трохи послаблюється, залишаючи позаду гнів. «Тоді що з тобою, до біса?»
Він показує на панель перед собою. «Я пішов витягнути чорну скриньку», — каже він, його голос усе ще інший, ніж зазвичай. «І це… центральний комп’ютер прокинувся та запитав мене, чи хочу я запустити діагностику».
Я дивлюся на Кейна, тому що не розумію.
«Це автоматичний запит, якщо є достатній резерв потужності», — каже Кейн. «Коли ви відновлюєте роботу корабля, навіть такого маленького, як ЛІНА, правила безпеки вимагають діагностики, щоб переконатися, що все в робочому стані, перш ніж увімкнути двигуни і повторно включити середовище. Інакше ви можете завдати ще більшої шкоди».
«Добре», — повільно кажу я.
Але увага Кейна зосереджена на Веллері та екрані. «Діагностика також потрібна, коли ви добровільно вимикаєтеся». У голосі Кейна чується якась дивна нотка, одночасно і недовіри, і невпевненості.
Веллер раптово повертається до Кейна, його рука стискає темну панель керування перед собою. «Точно так! Ти бачиш це?” Він вказує на екран, на якому все ще блимають скорочення та позначення, нібито випадкові цифри та літери, жодної з яких я не можу зрозуміти. Я з прикрістю усвідомлюю ще один спосіб, у якому я не «справжній» капітан. Моя підготовка керівника команди Верукса ніколи не виходила так далеко за межі необхідного мінімуму для щоденних і надзвичайних операцій — керування іншими, а не взяття їх функцій на себе. Були передбачені аваріні обставини та перехресне навчання на випадок втрати члена команди, але нічого такого на рівні деталей, щоб я могла зрозуміти, про що вони зараз говорять.
Кейн повільно киває Веллеру. «Підтверджую».
Я стримую своє нетерпіння та збентеження через власне невігластво і кажу. «Вибачте. Вам доведеться пояснити мені це».
Веллер роздратованим жестом піднімає руки. «Ніякої аварії не було! Ні вибуху, ні катастрофічної відмови двигуна, нічого такого!»
Я знову переводжу погляд на Кейна. «Тут дані останньої діагностики», — каже він, його погляд все ще зосереджений на символах перед ним на панелі. Він показує на першу колонку. «Та, яку комп’ютер використовує для порівняння, була запущена двадцять один рік тому. Невдовзі після того, як Сіті втратила зв’язок з «Авророю». Тепер він дивиться на мене з напруженим від нещастя обличчям.
«Я не…» починаю я.
Веллер видає розчарований звук. «Хтось привіз «Аврору» сюди, на біса, збився з курсу, а потім вимкнув двигуни та середовище, усе що міг. Це не був нещасний випадок чи надзвичайна ситуація — коли щось вибухає, немає часу на автоматичну діагностику».
Я моргаю на нього, намагаючись зрозуміти, що він говорить.
— Клер, — нарешті каже Кейн. «Це було навмисне. Хтось викинув «Аврору» на берег, фактично вбивши всіх на борту».
9
ЗАРАЗ
«Дурня», — каже Рід, повертаючи мене в сьогодення.
Мені потрібен час, щоб пристосуватися і знову опинитися за столом з Рідом і Максом у загальній кімнаті у Вежі. Замість того, щоб перебувати на темному мостику з обличчям Кейна, блідим і напруженим за передньою панеллю його шолома. Я швидко моргаю, біль втрати вражає сильно й заново, наче я була там у цю мить. Ніби я зможу простягнути руку і все одно торкнутися Кейна.
«В екіпажі були досвідчені старші офіцери з роками відданої служби», — продовжує Рід. «Ви не можете серйозно очікувати, що ми повіримо в це, особливо у вашу розповідь».
Словам застарілого, безробітного, і, очевидно, нестабільного, керівника групи обслуговування commweb. Він цього не каже.
Йому не потрібно.
«Не має значення, чи ти в це віриш», — напружено кажу я. «Це не змінює правди».
«Раніше ви казали, що не знаєте, як «Аврора» збилася з курсу. Ви знайшли її там, де знайшли», — каже Рід. «То ви брешете зараз чи брехали…»
«Я знала, що ти мені не повіриш», — кажу я, слабшаючи. «У вас будуть запитання, на які я не маю відповіді. Не було жодного сенсу піднімати це ще раз». Тоді, коли я вперше увійшла у Вежу, моєю метою було просто залишитися на самоті. Але зараз все інакше.
Макс прочищає горло, виглядаючи незручно. «Це дуже серйозне звинувачення, Клер».
Він має на увазі заколот. Але це також було і вбивство.
«Ніхто з них не був при здоровому глузді», — зауважую я. «Що б не вплинуло на нас, я думаю, що це вплинуло і на них».
На мить нависла приголомшена тиша, потім Рід недовірливо сміється, хитаючи головою. “Це просто відчайдушна спроба підкріпити свою вигадану історію, втягнувши в неї інших. Якщо з офіцерами “Аврори” спочатку сталася якась загадкова подія, то, очевидно, ви не можете бути винні в тому, що сталося з вашим екіпажем…”