У душі Джонні ворухнулося щось дуже схоже на тугу, але то була не зовсім туга.
— З великою приємністю, — відказав він.
— Дякую. Я радий, що… що сказав усе. Вже давно мені не було так хороше на душі.
— Ви вже призначили день?
— Правду кажучи, так. Як тобі друге січня?
— Годиться, — сказав Джонні. — Можеш на мене розраховувати.
— Мабуть, ми продамо обидві садиби, — провадив Герб. — Уже наглянули собі невеличку ферму в Біддерфорді. Гарна місцина. Двадцять акрів, з них половина під лісом. Нове життя.
— Атож. Нове життя, це добре.
— Ти не заперечуєш проти мого наміру продати рідне гніздо? — занепокоєно спитав Герб.
— Трохи сумно, — відповів Джонні. — Оце і все.
— Еге ж, так само й мені. Трохи сумно. — Герб усміхнувся. — Такий собі щем у серці. А в тебе?
— Та теж щось таке.
— Як тобі там ведеться?
— Добре.
— Як справи в твого учня?
— Пречудово, — відповів Джонні улюбленим батьковим слівцем і посміхнувся.
— І довго ти ще там будеш?
— Працювати з Чаком? Думаю, весь цей навчальний рік, якщо вони визнають за потрібне. Заняття з одним учнем — це зовсім нове для мене діло. Мені подобається. Та й узагалі це добра робота. По-справжньому добра.
— А потім що робитимеш?
Джонні похитав головою.
— Ще не знаю. Але одне знаю напевне.
— Що?
— Те, що зараз поїду й привезу пляшку шампанського. І ми з тобою вип’ємо її.
І тоді, того вересневого вечора, батько встав з крісла й ляснув його по плечу.
— Вези дві, — мовив він.
Цілком несподівано Джонні одержав листа від Сейри Хезлітт. Вони з Уолтом чекали в квітні другої дитини. Джонні відписав їй, привітав з радісною подією і побажав Уолтові успіху в здійсненні його далекосяжних задумів. Часом він пригадував ті кілька пополудневих годин, проведених із Сейрою, — кілька довгих, неквапливих годин. Але дозволяв собі це лише зрідка: боявся, щоб від надто частого відтворення в ясному світлі пам’яті ці спогади не зблякли й не вицвіли, як вицвітають від сонця віражовані портрети у випускному альбомі.
Тієї осені він кілька разів бавив вечори з жінками, зокрема, один вечір — зі старшою, недавно розлученою сестрою Чакової дівчини, проте ніякого дальшого розвитку ті зустрічі не мали.
А загалом майже весь свій вільний час у ті осінні місяці Джонні проводив у товаристві Грегорі Еммеса Стілсона.
Він став справжнім стілсономаном. У шухляді його комода, під шкарпетками, футболками й спідньою білизною лежали три великі блокноти на затискачах, заповнені нотатками, письмовими міркуваннями й ксерокопіями газетних матеріалів.
То було неспокійне діло. Іноді пізно ввечері, записуючи навколо наклеєної на аркуш паперу газетної вирізки свої зауваження, Джонні почував себе чи то Артуром Бреммером[42], чи то Сарою Мур, що замислила вбивство Джеррі Форда. Він добре розумів: якби Едгар Ленкт, доблесний рицар ФБР, зміг побачити, що він робить, то в його телефонному апараті, в кімнаті й навіть у ванні одразу з’явилися б «жучки». А по той бік вулиці стояв би меблевий фургон, тільки напакований не меблями, а телекамерами, мікрофонами й ще хтозна-чим.
Джонні весь час твердив собі, що він не Бреммер, що його інтерес до Стілсона не має нічого спільного з маніакальною ідеєю, але йому й самому важко було цьому повірити після довгих надвечірніх годин у бібліотеці Нью-Гемпширського університету, де він порпався в старих газетах та журналах і раз по раз вкидав десятицентовики у ксерокопіювальний автомат. Важко було цьому повірити в ті ночі, коли він сидів над розгорнутим блокнотом, записуючи свої міркування й намагаючись виявити логічні, переконливі зв’язки. І вже зовсім неможливо було цьому повірити десь над ранок, коли він раптом підхоплювався в ліжку серед могильного мороку, весь у холодному поту після чергового кошмару.
Кошмар був щоразу той самий. Джонні потискав руку Стілсонові на передвиборному мітингу в Трімбуллі. Потім ураз западала темрява. Темний тунель і зненацька — сліпучий промінь чільного ліхтаря на якомусь фатальному чорному локомотиві, що стрімко мчить просто на нього. Старий чоловік з покірливими зляканими очима приймає неможливу, немислиму присягу. Якісь невиразні відчуття, що виникають і зникають, мов тугі клубочки диму. Якісь миттєві, невловні образи, що пробігають мерехтливою низкою, наче пластикові прапорці на шворці над майданчиком торговця старими автомобілями. Розум підказує йому, що всі ці образи пов’язані між собою, що це немовби мальована розповідь про наближення величезного, нечуваного лиха, може, навіть і страшного суду, в неминучості якого так непохитно була переконана Віра Сміт.