В очах Роджера начебто зблиснув вогник — чи, може, це тільки привиділося Джонні.
— Насувалися грозові хмари, от у вас і виникла думка про блискавку, — сказав Роджер. — Невже ви не розумієте? Це ж так прос…
— Слухайте, — перебив його Джонні, — я ж вам ясно кажу. В той ресторан ударить блискавка. Він згорить. Не пускайте туди Чака.
О боже, знов підступає цей біль. Скрадається, наче тигр. Джонні мляво звів руку й потер чоло.
— Джонні, ви надто затялися на цьому.
— Не пускайте його, — повторив Джонні.
— Хай вирішує сам, заборонити йому я не можу. Він вільна біла людина, йому вже вісімнадцять років.
У двері постукали.
— Джонні, можна?
— Заходь, — сказав Джонні, і до кімнати ввійшов сам Чак.
Вигляд він мав стурбований.
— Як ви себе почуваєте? — спитав хлопець.
— Добре, — відповів Джонні. — Голова болить, ото й тільки. Чак… зроби ласку, не їдь туди сьогодні. Прошу тебе як друг. Незалежно від того, поділяєш ти татову думку чи ні. Дуже тебе прошу.
— Нема про що говорити, друже, — весело мовив Чак і, гепнувшись на диван, підчепив ногою подушечку. — Тепер Патті в ті місця й трактором не затягнеш. Такого страху ви на неї нагнали.
— Мені дуже жаль, — сказав Джонні, і від раптової полегкості йому стало аж млосно й трохи морозно. — Та водночас я дуже радий.
— Вам щось сяйнуло, правда? — Чак перевів погляд з Джонні на батька, а тоді назад на Джонні. — Я це відчув. Відчуття моторошне.
— Часом це переходить на інших. Розумію, як воно зле.
— Не дай боже ще колись таке звідати, — сказав Чак. — Але там… той ресторан і справді згорить?
— Так, — відказав Джонні. — Просто не треба туди потикатися.
— Але ж… — Чак стривожено поглянув на батька. — Випускні класи замовили весь той сарай. Шкільне начальство це тільки підтримує. Так куди безпечніше, ніж коли двадцять чи тридцять різних компаній розбредуться по околиці й питимуть хто де. А там має бути… — Чак на хвильку вмовк і вже з видимим переляком закінчив: — Там має бути щось із двісті пар. Тату…
— Твій тато цьому не вірить, — сказав Джонні.
Роджер встав і посміхнувся.
— Гаразд, ось ми зараз поїдемо в Соммерсворт і поговоримо з власником ресторану, — сказав він. — Наше свято на лужку все одно не вдалося. І якщо після того ви обидва стоятимете на своєму, ми зможемо сьогодні ввечері прийняти всіх у себе. — Він позирнув на Джонні. — Тільки за однієї умови, друже: ви не будете пити й допоможете наглядати за порядком.
— Залюбки, — мовив Джонні. — Але навіщо це вам, коли ви не вірите?
— Щоб ваша душа була спокійна, — відказав Роджер. — І Чакова теж. І щоб потім, коли нічого не станеться, мати змогу нагадати вам свої слова й добре посміятись.
— Ну що ж, так чи так, а дякую. — Тепер, коли напруження спало, Джонні почало трусити, зате головний біль трохи приглух.
— Тільки скажу вам усе як є, Джонні, — мовив Роджер. — Думаю, в нас більше шансів розжитися в пеклі на сніг, ніж змусити того хазяїна повірити вам на слово й відмінити банкет. Мабуть, такі зисковні вечори випадають йому не часто.
— Ну, придумаємо що-небудь… — озвався Чак.
— Наприклад?
— Наговоримо йому чогось такого… заб’ємо баки…
— Тобто обдуримо? Ні, на таке я не згоден. І не думай, Чаку.
— Ясно, — кивнув головою Чак.
— Тоді рушаймо, — жваво мовив Роджер. — Уже за чверть п’ята. Беремо «мерседес» — і в Соммерсворт.
3
Коли за двадцять хвилин до шостої вони троє зайшли в ресторан, його власник, Брюс Керрік, стояв за стойкою бару. Джонні побачив на дверях об’яву: «Сьогодні з 7-ї вечора в нас зачинено — приватний банкет. Чекаємо вас завтра», — і в нього впало серце.
Не можна сказати, що Керрік збивався з ніг. Клієнтів у барі було обмаль: кілька робітників пили пиво й дивилися перший випуск вечірніх новин, та ще три парочки потягували коктейлі. Керрік слухав Джонні, і на обличчі його відбивався дедалі більший подив. А коли Джонні закінчив, він спитав:
— Ви сказали, ваше прізвище Сміт?
— Саме так.
— Містере Сміт, ходімте зі мною до вікна.
Він повів Джонні у вестибюль, до вікна біля дверей гардеробної.
— Вигляньте надвір, містере Сміт, і скажіть мені, що ви бачите?