Ось він і прийшов сюди. Ходив, запам’ятовував де що, а тим часом за десяток кроків од нього полісмен приймав іспити на водійські права.
Ліворуч була дошка оголошень, і Джонні клацнув незаправленою камерою. Хай йому абищо, ну чом він не витратив ще хвилини дві й не купив котушку плівки? Дошка рясніла всілякими провінційними об’явками: продаж консервованих бобів, нова вистава у місцевій школі, реєстрація собак, — і, певна річ, знов-таки повідомлення про приїзд Грега Стілсона. Поряд на звичайній каталожній картці сповіщалося, що голові міської управи потрібна стенографістка. Джонні вдав, ніби дуже зацікавився тією карткою, а в голові у нього чимдуж снувалися думки.
Звичайно, якщо здійснити його задум у Джексоні видасться неможливим — чи навіть сумнівним, — можна почекати і наступного тижня спробувати в Аптоні, де Стілсон повторюватиме ту саму виставу. Або через два тижні — в Трімбуллі. Або через три — де там ще. Або й ніколи.
Ні, все має статися цього тижня. А саме — завтра.
Джонні націлив об’єктив на велику грубу в кутку, клацнув порожньою камерою і подивився нагору. Там був балкон. Чи, власне, не балкон, а така собі галерея з балюстрадою заввишки до пояса, зробленою із широких, пофарбованих білилом дерев’яних штахетин, в яких було прорізано декоративні отвори у вигляді ромбів та завитків. За тією балюстрадою цілком випадало сховатися й спостерігати крізь проріз. А в слушну мить підвестись і…
— Що це у вас за камера?
Джонні обернувся, певний, що то полісмен. Зараз він попросить показати йому апарат — без плівки, — тоді захоче побачити посвідку про особу, а потім… потім настане кінець.
Але то був не полісмен. Позаду Джонні стояв молодик, який щойно складав іспит на водійські права. Років двадцяти двох, з довгим волоссям і приємними щирими очима. На ньому була замшева куртка й злинялі джинси.
— «Нікон», — відказав Джонні.
— Добрячий апарат. Я просто схибнутий на фотокамерах. Давно працюєте для «Янкі»?
— Ну… взагалі-то я, знаєте, вільний художник, — сказав Джонні. — Часом роблю щось для них, часом для «Кантрі» чи «Даун-іст».
— А для центральних? «Піпл», «Лайф»?
— Ні. Принаймні поки що.
— Яку ви тут узяли діафрагму?
Що воно в біса за діафрагма?
Джонні знизав плечима.
— Та я, знаєте, здебільшого граю на слух.
— Ви хочете сказати — на око, — всміхнувся молодик.
— Атож, на око. — Та згинь ти, хлопче, бога ради, згинь!
— Я й сам хотів би стати отаким вільним художником, — сказав молодик з усміхом. — Моя заповітна мрія — зняти коли-небудь щось подібне до піднесення прапора на Іводзімі[59].
— Я чув, то була інсценівка, — зауважив Джонні.
— Можливо, що й так. Можливо. Та однаково це вже класика. Ну, а скажімо, перший знімок приземлення летючої тарілки? Ото був би кадр! До речі, в мене тут із собою цілий портфель фотографій. Вам хто дає замовлення в «Янкі»?
Джонні вже аж упрів.
— Власне, я маю від них тільки це замовлення, — сказав він. — І то було…
— Містере Клоусон, ви можете підійти, — почувся роздратований голос полісмена. — Переглянемо разом ваші відповіді.
— Агов, хазяїн кличе, — мовив Клоусон. — Я на хвилину, друже.
Він подався до столу, і Джонні з величезною полегкістю зітхнув. Тепер треба було мерщій накивати п’ятами.
Він ще два чи три рази клацнув затвором, щоб його відхід не так скидався на втечу, хоч, дивлячись у видошукач, майже нічого не бачив. А тоді вийшов за двері.