На столі чекав стосик учнівських творів, які треба було перевірити. Вона заварила собі чашку чаю і сіла до роботи. Якщо був певний момент, коли Сейра Брекнелл знову взяла владу над своїм життям, уже і без Джонні, — то оце саме тоді.
Розділ четвертий
1
Убивця був наче в’юн.
Він сидів на лаві в міському парку, неподалік від оркестрової естради, курив «Мальборо» й мугикав пісеньку з «Білого альбому» Бітлів: «Ти й не знаєш, який ти щасливий тепер, що ти знов у С, що ти знов у Р, що ти знов у СРСР…»
Власне, убивцею він ще не був, поки що. Але думку цю плекав давно — убити. Вона невідчепно свердлила йому мозок, не давала спокою, І не тому, що лякала його, ні. Він не мав сумніву, що все минеться добре. Час обрано слушний. Боятися, що його схоплять, нема чого. І прищіпки нема чого боятися. Він же слизький, наче в’юн.
З неба посипав дрібний сніжок. Було 12 листопада 1970 року, і за сто шістдесят миль на північ від цього невеликого міста в західній частині штату Мен усе лежав у непробудному сні Джон Сміт.
Убивця пильно роздивлявся по парку — цьому громадському гаю, як любили називати його туристи, що приїздили до Касл-Рока та Великих озер. Але тепер туристів не було. Гай, що так привітно зеленів улітку, стояв пожовклий, облисілий і неживий. Він чекав зими, що мала вбрати його пристойніше. На тлі білястого неба чітко вирізнялися ромбоподібні чарунки іржавої сітчастої загорожі позад бейсбольної бази. Оркестрова естрада також стояла сіра, облуплена.
Видовище було сумне, але вбивця не сумував. Його аж роздимало від радості. Ноги його поривало притупувати, пальці — клацати. Ні, цього разу він уже не схибить.
Він роздушив недокурок підбором черевика й зразу ж запалив нову сигарету. Подивився на свій ручний годинник. Дві хвилини на четверту. Він сидів і курив. Парком пройшли два хлопці, пасуючи один одному футбольний м’яч, але вбивцю вони не помітили, бо лави стояли в улоговинці. Оце тут, мабуть, і збиралися теплими вечорами ті блудяги. Він знав про блудяг усе, знав, що вони виробляють. Йому казала про них мати, та й сам він їх бачив.
На думку про матір його усмішка трохи пригасла. Він пригадав, як одного разу, коли йому було сім років, вона зайшла до його кімнати, не постукавши, — вона ніколи не стукала, — й спіймала його на гарячому: він саме бавився своєю пипкою. Мати наче оскаженіла. Він хотів був сказати, що то нічого. Нічого поганого. Просто воно раптом набрякло. Він і не робив нічого, воно саме взяло та й набрякло. А він тільки сидів і грався. Власне, й не грався, а так. Навіть нецікаво було. Але мати наче оскаженіла.
«Ти хочеш стати таким, як оті блудяги? — закричала вона. (Він навіть не знав, що означає це слово). — Ти хочеш стати таким, як вони, і підчепити якусь соромітну хворобу? Хочеш, щоб у тебе з пипки капотів гній? Щоб вона почорніла й відгнила? Цього ти хочеш, га? Га? Га?»
Вона почала трусити його, так що він аж заревів з переляку, бо мати вже тоді була тілиста жінка, потужна й невідпорна, мов океанський корабель, а він ще не був убивцею, не був в’юном — він був малим хлопчиком, що ревів з переляку, і його пипка зморщилася й ніби хотіла геть зникнути з очей.
Мати на дві години затиснула її прищіпкою для білизни, аби він відчув, що воно таке, оті хвороби.
Біль був нестерпний…
Сніжок ущух. Убивця відігнав від себе материн образ: іноді, в доброму гуморі, йому вдавалося робити це без зусиль, а от коли він був похмурий, чимось пригнічений, — не вдавалося зовсім.
Він поглянув на годинник. Сім хвилин на четверту. Викинув наполовину недокурену сигарету. Хтось ішов.
Він упізнав дівчину. То була Елма, Елма Фречет із «Чашки кави» на тому боці вулиці. Вона щойно здала зміну і йшла додому. Він знав Елму: раз чи два призначав їй побачення і непогано її розважав. Возив у Неплз на танці, в «Сірініті-Хілл». Вона добре танцювала. Більшість тих блудяг добре танцювали. Він зрадів, що йде саме Елма.
Вона була сама.
Знов у С, знов у Р, знов у СРСР…
— Елмо! — гукнув він і помахав рукою.
Вона ледь помітно здригнулася, озирнулась і побачила його. Тоді всміхнулася й пішла до лави, де він сидів. Привіталась, назвавши його на ім’я. Він з усміхом підвівся. Його не тривожило, що може хтось надійти. Він був недоторканний. Він був Супермен.