«Ой Джонні, як же це несправедливо! — думала вона, дивлячись, як надворі падає сніг, укриває все чистою білою ковдрою, ховає під нею переможене літо й багряно-золоту осінь. — Як несправедливо, що вони не дають тобі піти, хоч куди б лежала твоя дорога».
Через кожні десять-дванадцять днів надходив лист від Герберта Сміта: Віра мала своїх адресатів, він — своїх. Він писав великими розгонистими літерами, користуючись старомодною авторучкою з чорнилом.
«Ми обоє живі й здорові. Усе чекаємо, як воно буде далі. Та й ви, мабуть, також. Так, Сейро, я теж читав дещо і знаю про те, про що ви ласкаво подбали написати нам у своєму листі. Нічого доброго не світить. Та ми, звісно, не втрачаємо надії. Я не такий побожний, як Віра, але по-своєму вірю в бога й тільки дивуюся, чому він не забрав Джонні до себе одразу, коли вже надумав це зробити. Який у тому сенс? Мабуть, ніхто не знає. Нам лишається тільки сподіватись».
В іншому листі він писав:
«Цього року мені доводиться робити майже всі закупки до Різдва, бо Вірі набрело в голову, що різдвяні дарунки — це гріховний звичай. Уже з цього ви можете судити, що з нею стає дедалі важче. Вона й раніше вважала, що це не свято, а святий день, — ви розумієте? — і якби оце побачила, що я пишу просто „Різдво“ замість „Різдво Христове“, то, напевне, ладна була б спопелити мене на місці. Вона завжди казала: „Не забуваймо, що це день народження Ісуса Христа, а не Санта-Клауса“, — але ніколи не заперечувала проти різдвяних дарунків. Навпаки, залюбки купувала їх сама. А тепер тільки те й робить, що гудить цей звичай. Здається мені, вона набирається цих химер від людей, з якими веде листування. Ой, як я хочу, щоб вона схаменулась і знову стала нормальною жінкою. А все інше в нас гаразд.
Герб».
Потім надійшла різдвяна листівка, над якою Сейра трохи поплакала:
«Шлемо вам наші найкращі побажання напередодні свят, і якби ви захотіли приїхати й провести Різдво з двома старими диваками, то вільна кімната вас завжди чекає. Ми з Вірою живі й здорові. Сподіваюся, що Новий рік для всіх нас буде кращим, і я певен цього.
Герб і Віра».
Вона не поїхала в Паунел на різдвяні канікули, почасти через Віру з її вибриками — читаючи між рядками Гербових листів, неважко було зрозуміти, що та дедалі глибше погрузала в свій химерний світ, — а почасти й через те, що тепер їхні взаємини здавалися Сейрі якимись дивними й майже нереальними. Вона тільки раз побачила зблизька непорушне тіло на ліжку бангорської лікарні, але відтоді їй завжди здавалося, ніби вона дивиться на нього в протилежний окуляр телескопу пам’яті: як і той аеронавт на повітряній кулі, Джонні був тепер аж ген-ген. Отож вона визнала за краще триматися від його батьків на відстані.
Мабуть, Герб також це відчув. З настанням 1971 року його листи почали надходити все рідше. В одному з них він як міг прозоріше натякнув на те, що час їй подумати про своє власне життя, а на закінчення додав: він, мовляв, не має сумніву, що в такої гарненької дівчини залицяльників не бракує.
Та ніяких залицяльників у Сейри не було, вона їх не хотіла. Джін Сідеккі, викладач математики, що колись, — як їй здавалося, тисячу років тому, — призначив їй побачення, після нещастя із Джонні непристойно скоро поновив свої зальоти й дати йому відкоша було нелегко, та зрештою начебто почав розуміти, що діла не буде. Хоч мав би зрозуміти й раніше.
Час від часу її запрошували й інші чоловіки, і один з них, студент юридичного факультету Уолтер Хезлітт, навіть трохи подобався їй. Сейра познайомилася з ним на новорічній вечірці у Енн Стаффорд. Вона збиралася заглянути туди на якусь часинку, одначе пробула досить довго і майже весь той час проговорила з Хезліттом. Сказати йому «ні» виявилося навдивовижу важко, але вона таки сказала, бо добре розуміла, чим він її привабив: Уолт Хезлітт, високий на зріст, з буйною темною чуприною та кривуватим іронічним усміхом, дуже нагадував їй Джонні. А це була аж ніяк не підстава зацікавитися чоловіком.