Выбрать главу

— Ви нічого не чули? — раптом запитала Еллісон, розгублено озираючись довкола.

Містер Старрет відпустив кнопку збоку ліжка, і дзижчання мотора змовкло. На екрані телевізора Елмер Фадд пальнув у Багса Банні й промазав.

— Ні, тільки телевізор, — відказав містер Старрет. — А що я мав чути?

— Та ні, нічого. Мабуть, то просто вітер за вікном.

Еллісон відчувала, як від напруження в неї починає боліти голова, — того ранку стільки було роботи, а обслуги не вистачало, — і потерла пальцями скроні, мовби хотіла вигнати біль, поки він не вгніздився там міцніш.

Ідучи до дверей, вона на мить спинилась і поглянула на друге ліжко. Якийсь він сьогодні ніби не такий? Ніби трохи повернувся, чи що? Та ні, не може бути.

Еллісон вийшла з палати й подалася далі коридором, штовхаючи перед себе візок зі сніданками. Ранок, як вона й передбачала, видався жахливий, усе йшло шкереберть, і вже над полудень у скронях їй аж гупало від болю. І вона, звісно, геть забула про все, що їй почулося чи здалося того ранку в 619-й палаті.

Та в наступні дні Еллісон дедалі частіше ловила себе на тому, що поглядає на Сміта, і, коли настав березень, вона вже майже не сумнівалася, що він трішечки випростався, ледь змінив положення, яке лікарі називали утробним. Не дуже помітно — ледь-ледь. Вона ще подумала була сказати про це комусь, та так і не сказала. Зрештою, хто вона така? Всього-на-всього санітарка, трохи більше, ніж кухонна обслуга. Справді, не її то діло.

2

Це сон, майнув у нього здогад.

Він був десь у темному похмурому місці — наче в якомусь переході. Стеля — така висока, що й не видно, — ховалася в сутіні. Стіни вилискували воронованою сталлю й ніби розходились догори. Він був сам, але ген здалеку до нього долинав чийсь голос. Він знав цей голос і вже чув ці слова — десь-то й колись-то. Цей голос злякав його. Він жалісно стогнав і замовкав, бився луною між хромованих сталевих стін, наче птах у пастці, що запам’ятався з дитинства. Той птах залетів у батьків сарайчик з інструментом і не знав, як звідти видобутись. Панічно кидався з боку в бік, розпачливо й тривожно кричав, бився об стіни, аж поки впав мертвий. І оцей голос звучав так само приречено, як той пташиний крик з далекого минулого. Йому не судилось вибратися звідси.

— Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся, — жалівся примарний голос. — Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів — свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не…

«Стережись!» — хотів закричати він. Хотів попередити той голос, але не міг розтулити рота. Стерегтися чого? Він не знав. Навіть не знав до ладу, хто він такий, хоча й невиразно пригадував, що колись був чи то викладачем, чи то проповідником.

— І-і-і-і-сусе!.. — вереснув далекий голос. Розгублений, приречений, передсмертний голос. — І-і-і-і-і…

Потім запала тиша. Завмирала вдалині луна. Згодом, через деякий час, той голос мав озватися знову.

І ось через деякий час — він не знав, скільки минуло, бо час не мав там значення чи міри, — він почав навпомацки вибиратися з того переходу, гукаючи у відповідь (а може, гукаючи тільки подумки) і ніби сподіваючись, що він і власник голосу разом знайдуть вихід звідти, чи, може, тільки бажаючи втішити й дістати якусь втіху натомість.

Та голос усе віддалявся й віддалявся, щомить глухішав, тихішав («аж ген-ген») і зрештою став луною луни. А тоді й зовсім завмер. Тепер він залишився сам-один у тому безлюдному й похмурому царстві сутіні. Він посувався вперед, і йому починало здаватися, що все це не привиддя, не міраж, не сон — принаймні не щось звичайне. Скидалося на те, що він опинився на фатальній межі, в переході між світом живих і світом мертвих. Але до котрого з них він простує?

До нього почали повертатися образи. Тривожні образи. Наче примари, що пристали до нього по дорозі, обступили з боків, спереду, ззаду, оточили моторошним кільцем, тричі обплелися навколо, сповнюючи його очі побожним жахом: то оце так воно буває? Він майже бачив їх, усі ті безплотні голоси чистилища. Було там і колесо, що невпинно оберталося серед темряви, Колесо Фортуни, червоне й чорне, життя і смерть… Ось його оберти сповільнилися. А на що ж він поставив? Він ніяк не міг пригадати, хоч пригадати мусив доконче, бо ставкою було саме його життя. Сюди чи туди? Або те, або те. Його дівчині було недобре. Він мав одвезти її додому.

Трохи згодом у переході стало начебто світліше. Спершу він подумав, що то тільки гра його уяви, щось ніби сон у сні, якщо таке можливе; та минув ще якийсь час — і світло стало надто ясне, щоб вважати його привиддям. Та й усе, що відбувалося з ним у тому переході, дедалі менше скидалося на сон. Стіни розсунулись, і тепер він ледве бачив їх, а глуха сутінь змінилася туманним сірим серпанком, схожим на присмерк теплого й хмарного березневого надвечір’я. І йому почало здаватися, що він уже й не в переході, а в кімнаті — майже в кімнаті, відокремлений від неї тільки тонесенькою плівкою, подібною до плаценти, — немов дитина, що ось-ось має народитись. Тепер він чув інші голоси — не просто відлуння, а справжні голоси, монотонні й глухі, наче то говорили давно забутими мовами якісь безіменні боги. Поступово ці голоси ставали виразніші, і зрештою він майже почав розуміти, що вони кажуть.