— Хто там дзвонив? — спитала вона, не відводячи очей від телевізора.
Орол обіймав за плечі відомого півзахисника команди «Ен-Еф-Сі» і промовляв до принишклої незліченної аудиторії. Півзахисник скромно всміхався:
— …і всі ви чули сьогодні розповідь цього чудового спортсмена, як він нехтував своїм тілом, своїм храмом Господнім. Усі ви чули…
Герб вимкнув телевізор.
— Герберте! — Віра рвучко випросталась і мало не розсипала свою кукурудзу. — Я ж дивлюся! Там же…
— Джонні прокинувся.
— …Орол Робертс і…
Слова застрягли в неї у горлі. Вона відсахнулась у кріслі, так наче Герб замахнувся на неї. А він одвернувся, не маючи сили говорити далі. Йому хотілось радіти, але він боявся. Страшенно боявся.
— Джонні… — Віра замовкла, судомно ковтнула, тоді спробувала заговорити знов. — Джонні… Наш Джонні?
— Так. Він майже п’ятнадцять хвилин розмовляв з доктором Брауном. З усього видно, це не те, чого вони побоювались… не тимчасове прояснення… Він доладно говорить, може рухатись.
— Джонні прокинувся?
Вона піднесла руки до рота. Наполовину спорожнений кошичок з кукурудзою, повільно з’їхавши з її колін, бухнув на килимок, і з нього покотились по всій кімнаті легкі білі кульки. Віра затулила руками рот і підборіддя. А очі її викочувались усе дужче, дужче, і зрештою Герб аж злякався, що вони ось-ось випадуть з очниць і зависнуть на жилках. Потім очі заплющились. Із затуленого руками рота вихопився тоненький звук, схожий на нявчання.
— Віро! Тобі недобре?
— О Господи боже, дякую тобі, звершилася воля твоя… мій Джонні… ти повернув його мені… я знала, що так буде… мій Джонні… любий боже, я довіку дякуватиму тобі за мого Джонні… Джонні… Джонні!.. — Голос її підвищився до істеричного крику.
Герб підступив до неї, схопив за вилоги халата й добряче труснув. Час раптом мовби відплинув назад, вивернувся навиворіт, наче якась дивовижна тканина, і здавалося, вони знов переживають ту ніч, коли їх повідомили про катастрофу — тим самим телефоном і в тому самому кутку.
«В кутку чи в гаплику», — майнула в Герба безглузда думка.
— О Господи мій Ісусе… о Джонні… це чудо, я ж казала, чудо…
— Замовкни, Віро!
Очі її потьмяніли, затуманилися, стали безтямні.
— Ти шкодуєш, що він прокинувся? Чи не ти всі ці роки глузував з мене? Чи не ти казав усім, що я збожеволіла?
— Віро, я ніколи нікому не казав, що ти збожеволіла.
— Твої очі це казали! — закричала вона. — Але мій бог не піддався на глузи. Чи, може, скажеш, піддався? Га, Герберте?
— Ні, — відповів він. — Здається, ні.
— Я ж тобі казала. Я ж казала, що Господь має для мого Джонні важливе призначення. І тепер ти бачиш, як починає звершатися воля божа. — Віра підвелася з крісла. — Мені треба поїхати до нього. Треба сказати йому про це… — Вона рушила до шафи, де висіло її пальто, — як видно, забувши, що на ній тільки халат і нічна сорочка. З обличчя її не сходив вираз захвату.
Герб пригадав її такою, яка вона була в день їхнього весілля, і цей спогад видався йому химерним, майже блюзнірським. Тим часом Вірині рожеві капці топтали розсипані на килимку хрусткі кульки кукурудзи.
— Віро…
— Треба сказати йому про боже призначення…
— Віро…
Вона обернулася, але очі її були десь далеко, разом з її Джонні.
Герб підійшов і поклав руки їй на плечі.
— Ти скажи Джонні, що любиш його… що ти молилася, чекала, сподівалася… Хто має на це більше право? Ти його мати. В тебе зболіло серце. Хіба я не бачив, як ти потерпала за нього всі ці п’ять років? Я не шкодую, що він повернувся до нас, даремно ти таке сказала. Навряд чи я сприйматиму це так, як ти, але анітрохи я не шкодую. У мене теж боліло за нього серце.
— У тебе? — Вираз її очей був жорсткий, зверхній і недовірливий.
— Атож. І хочу сказати тобі ще одне, Віро. Не виливай ти на Джонні весь цей потік балачок про бога, про чудеса й великі призначення, поки він не зведеться на ноги й не зможе…