Джонні й Сейра закінчили університет рік тому, і тепер обоє вчителювали у клівз-мілзькій середній школі, яка, одна з небагатьох, ще не була поглинута об’єднаною окружною системою освіти. Викладачі й адміністративні працівники університету, а також студенти вподобали Клівз як спальний корпус, і місто мало з цього неабиякий зиск. Мало воно й гарну середню школу з найсучаснішим обладнанням. І хоч би що там бурчали городяни про «тих університетських» з їхніми «тяжко розумними» балачками, демонстраціями за припинення війни у В’єтнамі та втручанням у місцеві справи, проте ніхто з них і слова не казав проти доларів, що пливли до міської скарбниці у вигляді податків на ошатні професорські особняки та багатоквартирні будинки в районі, що його дехто із студентів називав «стук-грюк-забудовою», а дехто — «кварталом-привидом».
Сейра постукала, і з-за дверей долинув дивно приглушений голос Джонні:
— Не замкнено, Сейро, заходь!
Трохи нахмурившись, вона штовхнула двері. Квартира потопала в темряві, і лише на стелі ледь блимали тьмяні відсвіти жовтої мигавки на перехресті за півкварталу. Меблі бовваніли горбатими чорними тінями.
— Джонні?
«Запобіжники в нього перегоріли, чи що?» — подумала вона й невпевнено ступила крок уперед — і раптом перед нею виринуло з темряви обличчя, навіть не обличчя, а жаска подоба, яку побачиш хіба що в моторошному сні. Вона світилася примарним мертвотно-зеленкуватим світлом. Одне око було широко розплющене й дивилося на Сейру злякано й мовби зацьковано. Друге неначе лиховісно підморгувало, ледь видніючись крізь стулені повіки. Ліва половина обличчя — з розплющеним оком — була нібито нормальна. А от права, здавалося, належала якомусь чудиську: неприродно викривлена, товсті губи розтягнуті, і так само примарно світяться в темряві ощирені хижі ікла.
Сейра здавлено зойкнула й відсахнулася назад. Та ось спалахнуло світло, і замість якоїсь темної печери вона знов опинилась у знайомій кімнаті Джонні: на стіні — карикатурний Ніксон, зображений як торговець старими автомобілями, на підлозі — плетений килимок, зроблений матір’ю Джонні; кругом пляшки від вина, що правлять за свічники. Жаска подоба перестала світитись, і Сейра побачила, що то просто маска, такі продають у дешевих крамничках до Дня всіх святих. За порожньою очницею до неї підморгувало голубе око Джонні.
Потім він скинув маску й став перед нею такий, як завжди: у вицвілих джинсах, та брунатному светрі, з приязною усмішкою на обличчі.
— Із святом тебе, Сейро! — мовив він.
Серце її і досі злякано калатало. Джонні таки добряче її настрахав.
— Дуже смішно, — мовила вона й повернула назад до дверей. Такі жарти були їй не до вподоби.
Джонні перепинив її уже в дверях.
— Гей… Я вибачаюся.
— І таки є за що. — Сейра дивилася на нього холодно — чи принаймні намагалась. Гнів її уже майже минув. На Джонні просто не можна було сердитися довго, ось у чім річ. Любила вона його чи ні — то була й для неї самої ще загадка, — але сваритися з ним надовго чи таїти на нього зло ніяк не випадало. Сейра подумала: а чи міг хто коли-небудь довго мати зуба на Джонні Сміта? — і сама ця думка видалась їй такою кумедною, що вона мимоволі всміхнулася.
— Ну, отак воно краще. А то я вже подумав був, хлопче, що ти хочеш мене покинути.
— Я тобі не «хлопче».
Джонні окинув її поглядом.
— Та це я вже й так знаю.
Сейра була в грубому хутряному пальті — штучний єнот чи щось таке ж загальноприступне, — і простодушний натяк Джонні знову викликав у неї усмішку.
— В цій шкурі й не добачиш, — мовила вона.
— Е ні, я добачаю, — заперечив Джонні.
Тоді обняв її і поцілував.
Вона не хотіла відповідати на його поцілунок, але, звісно ж, відповіла.
— Пробач, що я тебе налякав, — сказав він і, добродушно потершись носом об Сейрин ніс, пустив її. Потім підняв маску над головою. — Я ж то думав, ти посмієшся. У п’ятницю надіну її в класі.
— Ой, Джонні, та це ж буде порушення дисципліни.
— Е, якось переживу, — осміхнувся він.
І таки пережив би, хай йому абищо.
Сейра щодня приходила до школи у великих «учительських» окулярах, стягши коси в такий тугий вузол, що, здавалось, вона от-от зойкне від болю. Спідниці носила до колін, тим часом як у більшості її учениць вони ледь прикривали штанці («А ноги в мене однаково кращі, ніж у будь-якої з них», — зловтішно думала Сейра). Вона суворо стежила, щоб учні сиділи в класі за алфавітом, — згідно із законом середніх чисел, це мало принаймні тримати бешкетників на певній відстані один від одного, — і рішуче відсилала порушників спокою до заступника директора, виходячи з міркування, що за свої каральні функції він отримує додатково п’ятсот доларів на рік. Та все одно її робота в школі являла собою повсякденну боротьбу з демоном, що вселяється майже в кожного вчителя-початківця. З демоном Дисципліни. А ще більше турбувало Сейру те, що вона постійно відчувала присутність негласного колективного суду — чогось ніби учнівської громадської думки, — який оцінював кожного нового вчителя, і що його присуд був щодо неї не дуже сприятливий.