— Таке скажеш… — несміливо заперечила жінка.
— Ти, Катерино, доглядай її, а я подамся до ставу. Там лепехи торішньої нарву, посічемо, запаримо, бо не буде вона тобі голодна доїтись. Еге, ряба?
У закутку взяв мішечок — і гайда через садок, потім через город — і вже в лозах, а ще трохи пройти, то й став лежить, біленький, мов скатертина. Пошукати біля берега, то можна дечого назбирати; звичайно, не абиякої паші, але на кращу хіба можна й сподіватись? Та ще посеред зими? Кращу треба з літа запасати, з осені; ну, попереду в них ще не одне літо та осінь, а до роботи він ніколи не був силуваний, — буде в них і сінце, і гичка, одного хвоста якось уже догляне, хе-хе! I він усміхався нищечком, бо й досі нарадуватись не міг. Що не кажи, а живеш по сусідству з людиною, вже так її знаєш, як свою долоню, — а виявляється, що й не знаєш до пуття, що помиляєшся, бо вважаєш чоловіка вовкулакою та куркулем, а в нього там у душі не зовсім і темно, якийсь каганчик блимає. Звичайно, міг би Вільгота віддати свою рябу й не за розпискою, і не йому, а такому, що хоч і зараз добре заплатить, — а ти дивись, нікуди не подався, до сусіда прийшов. Таки, мабуть, пошкодував його дітей, таки, мабуть, і в ньому обізвалося щось людське, бо не в лісі живе, не поміж звірів…
З молоком у відрі Катерина зайшла до хати, а за нею й діти повкочувались. Тільки вони поставали навколо столу, порозтулявши роти, як тут і гості на поріг, а за ними — білими клубками холод. Попереду староста, морщиться знадвору, що в хаті повітря кисле та несвіже, а худенький, хлоп'якуватий німчур навіть носа свого долонею затулив, очі його раптово стали такими жалібними, наче він ось розплачеться. Тільки Юркові хоч би що — звик уже бувати в Чернег, рішучий і важний, суворо басує з-під навислих брів, а губи ледь-ледь здригаються.
— Хліб-сіль! — проказав голосно, якось аж погрозливо.
— Спасибі, — прошелестіла у відповідь,
— А де ваш кривий бігає?
— Лука? До ставу повіявся, по лепеху…
— Ага, льоду старому закортіло! Признавайтеся, тітко, одразу — де заховали Меланчину Галю?
— Хіба ж я її ховала? I в очі не бачила!..
— Ваше щастя, що діти дрібні… А то — жодного не зостанеться…
— Юрку, побійся бога!
— Чого б це ми бога боялись? Нехай він нас боїться, — вставив Самець і всміхнувся самими вустами.
Мале дитинча підійшло до німця і витріщилось на його автомат. Німець наставив зброю малому прямо в лоб, клацнув і голосно скрикнув: «Паф! Паф!» Малюк заплакав із переляку і хутенько потюпав до гурту.
В хаті не шукали, бо й так видно, що голо кругом. Хліва в них нема, ото хіба горище та комірчина. А на горищі в них навіть миші не водяться, це зразу стало ясно німцеві, тільки поткнувся туди. А Юрко — до комірчини. Очі не можуть звикнути до темряви, то став і кліпає, наче димом йому виїдає їх.
— Де це ви корову дістали, га? — питає зрештою.
— Батько твій продав… сам приходив сьогодні.
Юрко — до корови ближче, впізнає, їхня чи не їхня. Ряба! Звісно, не могли посеред дня Чернеги з батькового хліва вивести молочницю, це вже старий щось придумав.
— Чим же ви заплатили?
— Розписку дав Лука.
Хотів засміятись, але в грудях була пустка. Тут і Самець заглянув у комірчину.
— Худібка? Виводь, Юрку. На благо буде… Катерина спершу не втямила, що й до чого. Просто в голову не могло вкластись, що оце їхню корівчину одв'язують для того, щоб забрати. Стояла з безвольно опущеними руками й дивилась. А з хати одне за одним виприскували, як порох, її босоногі дітлахи й стовплювались навколо неї. Під бровами поблискували не очі, а чорні жуки-рогатики, і тих мовчазних, безшелесних рогатиків росло та росло, наче це все відбувалось не в сінях, а в лісі на тінистій галяві.
Юрко деяку мить наче аж вагався — одв'язувати від дилюки рябу чи не одв'язувати, але недовго вагався. Діти не розбіглись, то ряба в сінях зупинилась, задерла голову й пирхнула через ніздрі. Німець підняв автомат, клацнув і різким, металевим голосом крикнув: «Паф! Паф!» Шаснули до хати, дехто надвір, а решта по кутках принишкла. Корова нарешті пройшла. Вже була надворі, коли Катерина немов отямилась, кинулася слідом, закричала:
— Юрку, то куди ти женеш її?! Юрку, та це не твоя, а наша!
— Чули, що сказано? На благо великої Німеччини!
— А свою ти хіба вигнав би з хліва? Хіба вигнав би? Юрко мовчав, тягнучи рябу до воріт.
— Своєї б ти не вигнав, а-а-а… — залементувала.
Юрко зупинився, круто вигнув шию і бухнув із самих грудей:
— А хіба чужу жену? Хіба не свою?
— А-а-а-а…
Мати впала на сніг, а босі діти стовпились навколо неї. Проте дивились не на матір, а на рябу. Юрко вже відчиняв ворота, староста йому помагав. I тут Катерина помітила старого Вільготу. Стояв на ганку, але не зовсім висунувся, а лише так, щоб можна спостерігати, що відбувається. Скочила до тину: