Выбрать главу

— Галю, — підійшов до дівчини, виразом очей кажучи більше, ніж словами,

— послухай матір…

— А-н! — гнівно стенула плечима.

— Галю…

— Чого тобі?

Яблуні стояли байдужі, вишні — заспані. Прогуркотіла машина по вулиці, а яблунь не розтривожила; провели когось поза тином, а вишень це не розбудило. Й півпарубка не розбурхало, ніби не тутки відбувалось, хтозна-де. Чого він сюди прибіг? Чи його кликали, що він прибіг? Скільки вже сюди ходить, а його ж і разу не запрошували. Усе в цій хаті до нього байдуже. I яблуні… Ех, якби оживити зараз Галину матір, якби зібрати все здоров'я своє докупи — і їй у вуста вдихнути. Аж кулаки постискував од безсилля.

Зойк розітнув тишу. Півпарубка наче сіконули ножем по тілу. Галя приклала до рота долоню, немов хотіла затамувати той крик, що рвався з грудей. Півпарубка повільно, немов чужими ногами, пішов до тапчана. Iшов — і побоювався йти, бо не хотів, щоб справдилось його передчуття.

Меланка вже лежала з заплющеними очима. Галя взяла її за руку й шепотіла:

— Мамо… мамо… мамо…

Так минуло з півгодини, а може й більше. Оте «мамо» крапля за краплею падало в Олексину голову і дзвеніло там, мов у лункій пустці. З кожною тією краплею тіло його мертвіло — ну наче зовсім у нього не було тіла.

— Піду до діда Катеринки, — обізвався півпарубка.

Й не доказав. Забракло снаги, щоб доказати. Аж згодом:

— Земля тверда…

I ще перегодом:

— Візьмемо сокиру, ломок… Якось викопаємо…

Галя впустила материну руку, вражено дивилась на нього. Видавалася такою лихою, аж старою. Поспитала надсилу:

— Про що ти?

— Могилу ж.

Вона немов спитувалась утямкувати — із усім світом щось недобре коїться чи вона збожеволіла?

— Ти… про що?

Відчув, що вгрузає в долівку.

— А хіба…

— Ти вже хочеш її закопати? Вона ще оживе! Оживе!.. Геть! Щоб тут ноги твоєї не було!

— Галю…

— Совісті не маєш! Чого стоїш? Га?.. Оживе!..

Неквапно повернувся й з опущеною головою почвалав геть.

Iз Соболівки гнали кілька корівчин, кілька дівчат, а ззаду — п'ятеро чи шестеро дядьків — серед них і Юхима — із заступами. Не такі вони й дядьки, щоб кріпкі та при здоров'ї, але кращих і не позоставалось, а окопи копати й такі зможуть, лиш тільки присилувати треба. Чернега прямував од берега, начебто й не знав і відати не відав, що коїться на кутку, ніс собі мішечок лепехи за плечима. То до нього два мадяри кинулися, привели до гурту, погнали з усіма. Попереду — худоби кількоро хвостів, за нею кількоро дівчат, яких із печі постягували, зі схованок, а за ними вже дядьки. Чернега спершу тюпав у гурті, а потім кинув мішок об дорогу, сам біля нього опустився, — не піду, мовляв, далі, бо на чому ж це я піду? Метнулись до нього, хотіли прикладами підняти, то котрийсь із поліцаїв підкотив йому штанину, дерев'яний протез показавши. Рудобровий, вузьколиций мадяр недовірливо щиколоткою постукав по дерев'яшці, потім так само Чернегу по лобі, — і всі рушили далі, зареготавши. Чернега сидів на снігу й не міг устати: геть-чисто знесилів од злості. Пролетіла над ним ворона, каркнула.

— Дур-р-рна! — обізвав її Чернега. I, наче та ворона винувата в чомусь була, помахав кулаком.

Та раптом його наче що вкололо. Почав приглядатись до гурту, що вже віддалявся, але нічого не міг розгледіти. Схопився і, забувши мішечок зоставити, пошкутильгав навздогінці. Треба було поспішати, то він зразу ж упрів і проказував уголос: хе, хе, хе! — наче тим хеканням допомагав собі. З гурту його помітили, мадяри позупинялись і реготали, за животи беручись. Свої також не могли втриматися од сміху — ніколи ще не доводилося бачити дядька Чернегу таким кумедним.

— А корову мою… віддайте! — крикнув Чернега, шкутильгаючи до худоби з набитим лепехою мішком. — Що мої діти їстимуть, га? — питав, ні до кого не звертаючись і простягаючи руки до рогів рябої.

В гурті перестали сміятись. Підскочив до Чернеги рудобровий конвоїр, турнув — і чоловік упав разом зі своїм мішком. Непорозуміло подивився на ворогів, на своїх людей, на худобу, що обнюхувала голу дорогу. Наче хотів запитати — що ж це діється, невже це правда? — але так нічого й не запитав. I навіть не пробував звестися — знову знесилів од образи й од люті, і зір його стьмянів, і весь світ навколишній видався велетенським більмом, крізь яке ледь-ледь проступали постаті з розмитими обрисами… Отямився трохи тоді, коли поблизу вже нікого не було, схлипнув — і раптом почав гарячково одчіплювати свій протез. Одчепивши, схопив обома руками, пильно розглядав (хіба ж це поміч, та це ж біда, це горе його!)— і спересердя почав молотити ним усе навколо: і замерзле груддя, і кізяки, і сніг.