— Ось тобі! Ось тобі! — приказував, невідомо що картаючи і що б'ючи. Захекавшись, одкинув протез — та й згорбився біля свого мішка, не чуючи холодної землі під собою й ні про що не думаючи: мав зараз не голову, а пустирище, по якому наче аж перекочувалося сміття та курився давкий димок од спаленого бур'яну.
Так його й запримітили півпарубка та дід Катеринка. Спершу боялися підходити — зупинились оддалік і розмірковували, що б то могло бути. Не звір же, мабуть, бо хіба звір під таку годину до села навинеться, йому тепер безпечніше ховатись по яругах. Очевидно, людина, та й не з чужих, бо хіба німці свого кинули б?
— Це ви, Луко? — запитали в один голос, наблизившись.
Чернега навіть не глянув на них. Попросив глухувато:
— Подайте мені дерев'янку.
Півпарубка подав йому дерев'янку.
— Поможіть…
Помогли й припасувати, бо в дядька вже руки не слухалися — так задубіли, що пальці мало не хрускали. Чернега встав — і заточився, то його підтримали.
— Де моя корова? — запитав майже пошепки.
Дід Катеринка глянув на півпарубка, той — на діда Катеринку. Півпарубка підморгнув крадькома дідові — мовляв, не тільки чоловік собі руки-ноги мало не поодморожував, а й розуму відбіг. Бо хто ж не зна, що скільки не живе Чернега, ніколи не міг собі на корову отягнутись.
Проте дід Катеринка відповів ухильно:
— Десь вона є…
— Де моя корова? — знову запитав Чернега.
— Не журіться, — докинув півпарубка, який також не відав про ту дивну купівлю, — пошукаємо вашу корову — і знайдемо.
— Хай віддадуть мені рябу, — прошепотів Чернега.
Дід Катеринка знову перезирнувся з півпарубком — мовляв, чого тільки на світі не трапляється. Півпарубка запитав:
— А що це ви в мішечку несете?
— Пашу для своєї рябої…
— Хе-хе, — не стримався, щоб не осміхнутись, дід Катеринка. — То беріте свій мішечок, підемо на цвинтар могилу копати. Земля ж тепер — мов камінь, її сокирою не врубаєш, ніякою хоробою не візьмеш. То, може, доведеться вогонь розкладати. От ваша лепешка й знадобиться — на підпал… Усіх дядьків на Соболівці половили, оце тільки ми, непотріб, і зостались. Одне без ноги, друге без руки, а трете і з ногами, і з руками, а пуття ніякого нема…
Чернега не питав, для кого могилу копати, пішов за ними. А цвинтар той недалеко, за горбком. На старому, що в селі біля школи, вже ховати нема де, стільки там хрестів і надгробків понапихано, то місце для нового розсудливо вибирали — за селом од поля. Скільки хочете копайте собі, скільки хочете ховайте — простір і воля для мертвого чоловіка, бо є куди цвинтар посувати. Повітря пахуче й свіже, небо вгорі безмежне, як мисль, — утішайся цілісіньку вічність!
Пішли поміж могилами місце вибирати. Дід Катеринка скочив у замет по пояс, виліз — і:
— Давайте там, де більше снігу. Там має бути земля м'якша. Ти, Олексо, хмизу пошукай, бо без вогню позагибаємо.
Почали тут землю цюкати, а вона — видзвонює, гупає, гехкає, тільки не піддається. Одлетить яка скалка, та й годі, — закоцюбло все, таке вже неприступне, хоч сльозами поливай, аби відм'якло. То півпарубка таки вогонь розклав. А помочі з того — ну на півпучки, бо горіти не горить, вітер односить полум'я, і рук не нагрієш, бо димом тим крутить, як чорт помелом. Одвернувся півпарубка — воно й погасло, знову витягуй трут і кресало, вимолюй ту іскрину в кременя. А добре-таки, що лепеху мають, без неї і на такий вогонь не спромоглися б.
— Зимою вмирати — найгірше діло, — гомонить дід Катеринка. — Зимою землі не вгризеш. От весною земля пухкенька, але ж умирати весною жалко. От і не придумаєш, коли воно краще… Як не крути — на одно виходить: кепсько вмирати.
Поки півпарубка ще раз бігав по паливо, полум'я знову погасло. То він уже почав його викопаною землею обтушковувати, щоб не зслизало за вітром. Коли закущилися язички, він зігнувся низько над вогнем, губи нахололі хотів одволожити — і раптом одсахнувся: привиділися в рудуватому блиску полум'я очі Галині. Морозцем дернуло по душі, і зразу ж той морозець пом'якшав, розвесніло. З несподіваною підозріливістю озирнувся — Чернега, згорбившись та з лиця помертвівши, цюкав колуном землю-матінку в непіддатливі груди, а дід Катеринка по-гороб'ячому метушився поруч, намагався вколупнути заступом. I говорив співучим та тоненьким, майже жіночим голоском.
— Прокидаюся, а місяць через вікно прямісінько на мене дивиться, і такий жовтий-жовтісінький, як перезрілий чиряк. I голос моєї покійної матері ще луною у вухах стоїть: «Ладнай клуночок і збирайся на той світ…»