Білі хрести ледве зводились над могилами. Півпарубка випростався — його увагу привернув ледь чутний гуркіт машин, що долинав із дороги, яка ховалася за горбками. Повітря ледь-ледь тремтіло від їхнього далекого реву. Півпарубка глянув ліворуч, де попід самим обрієм мала слатися залізниця. Там над вибалком мушині цятки заплямили полотно поля — зігнані з усього села люди рили окопи.
Дедалі копалося легше — земля вже була м'яка, тхнула сухим перегноєм. Дід Катеринка узяв її в пригорщу, подивився на неї ласкавими вицвілими очима, понюхав.
— Чорна, як життя наше, — сказав і сійнув ту землю на сніг.
Підвів голову Чернега, глянув на діда й одвернувся. Прошепотів сам собі:
— Корову мою забрали…
Наповзав страх. Поволеньки-поволеньки, ніби мжичка в осінню годину, він оповивав душу, пригашуючи крихітний вогник надії, що ледве жеврів. Уже боявся поткнутись на двір — опустілий, збезлюднілий, лякав його ще дужче, ніж недавня облава, яка обминула їхню хату, — дяка Юркові! Таки зумів одвести небезпеку від батьківського вогнища, таки не пограбували в нього нічого (щоправда, й грабувати не було чого, але ж…), не погнали окопи рити разом з усіма, виставивши на глум і посміховисько. Але не тільки боявся потикатися надвір — остерігався й до вікон наближатися. Усе ходив серединою хати, тримався ближче до печі, до глухих кутків. А чи не залізти в штандари, часом зблискувало в голові, чи не згорнутись клубочком у запічку?
Знав, що ось-ось доведеться покидати хату, але не міг відважитись на це. Той страх, який вилазив із кожнісінької шпарки, яким захлиналося довколишнє мовчання, не міг перемогти в ньому остаточно думки про те, що все це — його, що він зрісся зі своєю домівкою, як зростаються з нею цвіркуни, або павуки, або ж блощиці. Сподівався, що тут обмине його лихо, бо хата, наче рідна, захистить його і врятує, що вона віддячить йому за ту любов і догляд, за той клопіт, за ті руки, які він до неї доклав.
Та й думалося, що, може, не палитимуть, розладиться в них там чи в останню хвилю несподіване щось трапиться… Далі розмірковувати остерігався, несподіване — та й годі, але і в тому несподіваному, якого не випускала свідомість, його вже повинен був захистити старший син Макар, котрий пішов із червоними.
Олена перейшла від ліжка до столу, хотіла взяти ніж чи ложку — і він насів на неї:
— Сядь каменем і не шастай мені, бо?..
Але вона таки взяла ніж, одрізала скибку хліба і, посоливши, почала їсти. Його це вразило невимовне — дивився, як розтуляє рота, як пережовує, як під зморшкуватою шкірою в неї перекочується борлак. Те, що їй зараз закортіло їсти, він чомусь сприймав як образу, як глум. Уже не міг відірвати од неї погляду, з кожною миттю все більше наливаючись сліпим гнівом.
— Що ти робиш? — прошепотів.
— пм, — відповіла Олена.
Йому хотілося скочити, вирвати той кусень із її рук, розтоптати, але він тільки невідривне дивився, як вона неквапливо, зі смаком пережовує. Ковтнув слину і відчув, що також хоче їсти. Бо із самісінького ранку нічого й на зуб не встиг покласти. Усе ще сердячись, встав, підійшов до столу й одрізав хліба собі. Найшов цибулину, почистив і, мочаючи в сіль та хрумтячи, почав пережовувати.
— То, може, снідатимеш? — поспитала Олена.
З'їв одну миску кулешу, за нею ще — і не відчув ситості. Знову хрумтів цибулиною. Уже недавнього гніву на Олену не було, але страх не полишав його істоту. Страх тонесенькими цівочками заповзав у його істоту — сам собі здавався великим решетом, повним тривожного весняного вітерцю. I голова його більшала, виростала в голові болісна пустка, — раптом він із здивуванням подивився на цибулину, його занудило, — і він відклав її.
Невже згорить увесь куток?.. Піймав себе на тому, що цікаво б подивитись на пожежу. Вдень, звичайно, воно не так грізно й страшно горить, як уночі, але ж це палахкотітиме не одна хата, а весь куток, яких-небудь вісімнадцять обійстів. Йому аж на душі потепліло, коли уявив те чорно-золоте пекло, оті двигтючі велетенські віхті, що пожадливо прагнутимуть сягнути неба і вишини трохи вкусити. Але нараз пригадав, що біда не обмине і його хати, що вона також обернеться на купу попелу, — і стало йому нудно й млосно.
Олена взялася латати спідницю. Засилила в голку довгу нитку й мусила далеко відводити руку. пй добре, подумав Вільгота, бо їй нічого не шкода. Живе на цьому світі, то й добре. Має сяку-таку стріху над головою — задоволена, а коли позбудеться, то чекатиме, поки він, Iван, спроможеться на нове накриття. Бо вона баба. Присмокталася до нього — і все своє життя тільки те й знає, що смокче його, смокче… Ненавидів її зараз, але без тієї злості, яка іноді в ньому проявлялася, — треба було моці на злість, а він зовсім ослаб.