Выбрать главу

— Галя йде до нас, — мовив Чернега, сидячи на викопаній землі. — А хто ж то з нею?

Дивилися на дорогу, що вела із Соболівки до села. По дорозі справді йшла Галя — простоволоса, роздягнута, руки склала на грудях, ніби так хотіла захиститися од холоду. За нею простував Юрко Вільгота. Ось вони зупинилися обоє, задивилися сюди, на цвинтар, потім звернули — й до них рушили. Галя широко ступала, волосся порошилося над її чолом, а рук од грудей не віднімала. Тільки ближче підійшли — і втямили всі, що це Юрко зловив дівчину, веде її до управи.

— Що копаєте? — запитав. — Хто дозволив?

— Окопи риємо, — сказав дід Катеринка. — Вдасть наказала…

— У вас, діду, зуби повипадали, а ви іржете, як та коняка коростява, — на кутні.

— У мене й кутніх немає, — не втримався дід. А тут і Чернега обізвався. Сидів на купі землі, рівно так і спокійно дивився перед собою.

— Корову в мене забрали. Повинні б віддати мені, га?

Юрко всміхнувся кривенько, нічого не сказав. Галя осклілим зором заглядала в яму, брови в неї сіпались, наче їх вітрець підвівав.

— Меланці хату копаємо, — сказав півпарубка. — Од твоїх рук…

— Окопи риємо, — пробубонів дід Катеринка.

— Всі!.. Зараз!.. — почав дуже голосно, аж верескливо, Юрко. — Йдіть із цвинтаря! На окопи! Отуди! — і він вказав рукою на мурашині розсипища постатей, що ген-ген чорніли в полі.

— Тю на тебе, — гмукнув легенько дід Катеринка.

— А на собак ви будете тюкати! — недобре ошкірюючись, проказав Юрко і ступив до ями, замахуючись ногою на діда.

У цей час півпарубка й рубнув його сокирою по голові. Сокира застряла в потилиці, і Юрко, падаючи, потягнув за собою й півпарубка, поки той не догадався випустити з руки сокиру. Дід Катеринка, на якого валився Юрко, помітив, як в очах у того спалахнув і почав скляніти розпачливий переляк. Дід одскочив і тут же швиденько взявся вилазити з ями. Не міг вчепитись ні рукою, ні коліном, усе ковзався вниз, аж поки йому Чернега допоміг. I зразу ж стали загрібати яму. Не було чим, то засипали пригорщами. Тільки Галя стояла непорушне, не допомагаючи, і губи її ледь здригались.

— Сніжком притрусити треба, — сказав дід Катеринка, — щоб не так в очі впадало.

Чернега нагрібав снігу в поли, а півпарубка взяв мішок і всередину насипав, наче піску. Втрусили не тільки яму, а й біля ями, і тепер вона стала схожа на всі навколишні могилки: непоказна і наче не свіжа, а давня вже.

— Тепер потюкаєш на собак, чого ж, — бубонів собі під ніс дід Катеринка, заходжуючись і сліди притоптувати й присипати, щоб не таке стовковисько було.

— Сокиру не забрали, — мовив Чернега. Всі випростались, ніби очерет після раптового подуву, і глянули один на одного. Тільки Галя ніби нічого не бачила й не чула.

— А-а, — махнув рукою дід Катеринка. — То моя сокира, хай там і лежить. Багате придане матиме на тому світі.

— Ага, придане, — згодився півпарубка. Хотів усміхнутися, але вуста немов позамерзали, не розклеплювались.

— Отож уміє пристроюватись чоловік, — взявся кепкувати дід Катеринка. — В чужу могилу скочив, наче для нього копали.

Ніхто йому не відповів. Галя ж подивилася так, наче хотіла щось втямити, але не втямила, бо не ожив, не зблиснув іскринками смуток в її зорі.

— Коли б і мені ще так повезло, — не вгавав дід, — то я вже нічого не хотів би.

…Півпарубка з Галею хутко йшли до млина. Півпарубка раз у раз брався розпитувати, як це вона попалася в Юркові руки, але тільки й чув од неї: «Виглянула надвір, а він мене підстерігав, мабуть…» Олексі здавалось, що від нього тхне, він витирав долоню снігом, але запах. не зникав. Спустившись у ярок, пішли по глибокому, борсаючись, і тут Галя загубила чобіт. Чекала, піднявши ногу, поки він знайде і принесе. Півпарубка помацав — чобіт був без вустілки і холодний-холодний. Коли помагав озутись, Галя сперлась йому на плече — пальці в неї трусились. Глянув у її очі, хотів там застерегти відразу до нього, страх перед ним, — у зіницях була безмежна пустка.

Заєць вискочив із-під кущика, покотився-покотився. Враз зупинився, глянув назад і, прищуливши вуха, кинувся вбік, залишаючи на вибіленій ряднині яру цятковиння слідів. Галя зачудовано стежила за ним, і в її зорі почала загусати зосереджена увага.

— Заєць… — тихо проказала вона.

I тим одним словом хотіла виразити багато, а найбільше — своє здивування, що в такий час, коли в душі людській все вигорає, коли душа стає попелищем, що в такий час весело й щасливо бігає в полях заєць, ховається за кущами, обгризає кору на стовбурах. Наче нічого й не відбувається в світі, наче все так, як і було в давнину.