Юхим б'є себе в груди, по обличчю скаче такий щасливий усміх, що позаздрити можна.
— Горобець не сіє і не ясне, а їсть і п'є. Хіба на світі одна жінка? У кожусі водиться бліх менше, ніж є жінок, що ладні вчепитися за чоловіка.
— Та ви ж не кожух!
— За що й дякую господу-богу.
— А якби кожухом стали?
— Теж дякував би! Тепер як? Скажуть, що ти розумний, — добре. Скажуть, що дурний, — теж добре.
Непоказний, наче якийсь аж зачучверілий, з кругленькою, як кавунчик, головою на короткій шиї, з бровами, що ніколи не знають спокою, а скачуть, здригаються, насуплюються, Юхим, здається, ні в кому не пробуджує співчуття, а тільки незлостиву насмішку. Проте незлостиву ту насмішку він сприймає як приязне ставлення — і ладен душу свою перед будь-ким відкрити, ладен про все розповісти.
— Що прив'язує до одного місця, коли ти не камінь? Ну хата, ну жінка. Хату не спалиш, бо рука не підніметься, а бабу покинути можна, баба — це хоча й набуток, але не прибуток. к вона — податку не платиш, нема її — теж не платиш. А я літати хочу, на всі чотири! В горобця скільки того мозку, га? Скажіть, хіба в нього так багато мозку? А не сидить на одному місці, літає.
Розумніший од чоловіка. Ні свиней у нього на хазяйстві, ні городу нема, ні горшків… Не сіє і не жне, а їсть і п'є.
— То чого ж ви до жінки сватались? Було з горобейкою шлюб узяти, в неї мозку ж менше.
— Не пізно, ще не вмер, то й до горобейки сватів послати можу, аби охота була.
Працював Юхим до війни у школі їздовим, ходив біля двох конячок, які, крім того, що орали присадибні ділянки й возили паливо, правили для вчителя зоології за живу наочність. Юхим був задоволений своєю роботою: по-перше, за неї не писали трудодні, за які можна щось одержати чи й не одержати восени, а щомісяця видавали гроші на руки; по-друге, він в будні і в свята спілкувався з сільською інтелігенцією, завдяки чому набирав у своїх очах неабиякої вартості, і хоча не вважав себе за інтелігента, а й не за простого собі їздового, котрий знає тільки конячі хвости, поцвьохкує батіжком, та й годі.
Якось викликав Юхима до себе директор школи, їздовий наперед здогадувався, про що йтиметься, і наперед приготувався виправдуватись. Директор недавно демобілізувався з армії, любив дисципліну в усьому; завів, наприклад, що діти на перерву виходили правим боком коридора, а повертались у класи — лівим; завів також, що педагогічна нарада не може відбуватись, якщо на неї не прийде бодай один учитель, — це спричинялось іноді до того, що нараду скликали по шість, а то й більше разів, поки відбувалась вона аж у неділю, а деякі вчителі почали ворогувати між собою.
— Ви працюєте не в колгоспі, а в школі, — сказав директор. — Ви про це пам'ятаєте?
— А чого ж, — підтвердив Юхим.
— I пам'ятаєте про те, що перебуваєте серед дітей, що за кожним вашим учинком стежать сотні очей?
— А чого ж…
— Розпуста моральна, розпуста побутова — це не ваша особиста справа, це справа колективна.
— А коли надоїсть, то як?..
— Свобода — це усвідомлена необхідність. Зрозуміли?
— Вроді… ні…
— Маєте час, щоб зрозуміти. Йдіть.
Про ту «усвідомлену необхідність» Юхим чималенько думав. Охоплював руками голову, напружувався, ось-ось, здається, вхопить смисл, докопається, ось-ось вилущить горішок із шкаралупки — аж воно блисне й зникне, тільки нудний біль зостається в голові. Ніби й правду йому сказано, не обдурено, а почнеш міркувати — й нічого не зловиш розумом, от чудасія!
А тут ще й школярі — відрада й не відрада. Налетять, сипнуть йому в вуха сміху та крику:
— Дядьку, підвезіть!
— Найшли підкову, що гнідий загубив?
— Глядіть, глядіть, буланий вашого батога догризає!
А той буланий — і не збирався. А той гнідий — і не губив нічого. А сам дядько Юхим не їде зараз, а тільки йде, понурившись, по шкільному подвір'ю, та й годі…
Живе в сестри тиждень, живе другий. Виганяти — ніхто не виганяє, годувати — годують. Та все ж таки це не власна домівка, де захотів — уночі спиш, удень сидиш, а захотів — цілу ніч можеш мишей ловити, зате вдень відсипатись. Тут і ходиш якось не так, як завжди, а вдома й не думаєш про це, хоч і рачкувати можеш, бо ніхто не дорікне. У чужій хаті весь час пам'ятаєш, що ти в чужій хаті, а хіба в своїй власній треба про це пам'ятати? Хіба коли маєш волю, то щодня торочиш про неї, а не забуваєш, бо живеш тією волею?
I щоб до якоїсь молодиці подався Юхим, то ні. По-перше, на приміті такої не мав, по-друге, ніхто й не приманював його. А якби приманювали, то добре помізкував би, йти чи ні, бо, коли правду сказати і рідної сестри ж таки послухатись, — не молодий уже… З часом душа його в чужій хаті починає марудитись, щось у ній стогне — спочатку тихо, а потім голосніше, руки його хоч і працюють, а журяться, очі запечалені. Немов кореня мав якогось у житті — вирвали його, нема кореня, ходить Юхим викорчуваний, може зогнити — сліду не зостанеться. Як тут не зітхнути?