Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.
— Заплачено, пане добродію, — вклонився господар.
Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:
— Заплачено, пане добродію!
Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.
— Вуйку, що ви хочете за те фівкало?
— Е-е-е, воно у мене чарівне, я не продаю.
— Але ми вам заплатимо стільки, скільки скажете, — умовляють гуцула.
— Три тисячі лей!
Купці-шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші та й — додому.
Купці-шахраї повешталися по ярмарку, а коли зголодніли, зайшли до ресторації. Наїлися, напилися, потім один вийняв із кишені свистало. Господар ресторації мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свистіли усі три купці-шахраї, аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до комедіантів.
— Заплачено? — спитали купці-шахраї.
— Ні! Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші! — розсердився господар ресторації.
У другій ресторації, а потім і в третій їм теж відповіли:
— Ви не свистіть, а гроші заплатіть!..
Поїхали в гори, до Дументія. Той уздрів їх здалеку і напудився. Покликав жінку й каже:
— Я лягаю на стіл, а ти мені засвіти свічки та й голоси, як над мерцем.
— Най буде, чоловіче…
Вчинився гуцул мертвим, а жінка коло нього ламає руки й плаче:
— Ой не кидай мене, чоловічку! Яким ти файним був чарівником! Нащо ж ти мене зачарував, а тепер лишаєш, як сирітку? Ой Боже, що я буду робити одна?
Купці-шахраї стали на порозі й почали хреститися. Та не могли вгамувати злість. Один схопив макогін і почав так гатити по миснику, що на долівку полетіли одні черепки.
Дументій злякався. Схопився на ноги і витріщив очі. А тоді спитав:
— Звідки ви дізналися, що коли макогоном бити по горшках, то воскресають мертві?
— Хіба від того воскресають?
— Адіть, я воскрес. Самі видите…
— Тоді продай нам макогін.
— За тисячу лей…
Купці-шахраї заплатили гроші, взяли із собою чудодійний макогін і пішли шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці. Там висіли чорні прапори.
— Що сталося? — спитали людей.
— Умерла цариця, — відповіли їм.
Купці-шахраї пішли до палацу, стали перед царем і промовили:
— О пресвітлий царю, ми дізналися у світі про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Можемо царицю воскресити, але за те даси мішок золота.
— О мої вірні піддані, я вам подарую і три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю!
— Добре, царю… Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, — попросили купці-шахраї.
Скоро у покоях не лишилося жодної душі.
Купці-шахраї витягли із торби «чудодійний макогін» і почали бити ним по скляних шафах, дзеркалах і вікнах. Розбивали все, що тільки могли.
Але мертва цариця і не думала вставати.
— Ану, схопіть цих злодіїв, — крикнув цар своїм катам.
Купців-шахраїв кинули до темниці. Відай, там їм постинали голови.
І все.
Розквитався
Жив собі чоловік Омелько, та ходив він до моря на заробітки. Заробив за літо сорок шагів, прийшов додому, посправляв собі і дітям одежу та й каже:
— Ну, за це літо добре попалось. Якби ще на зиму де шагів п'ятнадцять заробить, було б добре. Піду, може, ще де на роботу стану.
Взяв на дорогу шагів п'ятнадцять і пішов. Іде собі та де не зайде в шинок, вип'є чарку, півшага заплатить, а півшага, каже, хай за вами, йтиму назад, то відіп'ю.
От походив, походив, ніхто не найма. Аж зустрічають його попи з їхнього ж села.
— Здрастуй, Омелько.
— Здрастуйте, батюшки.
— Чого це ти тут ходиш?
— Та шукаю, де б найнятись. Тільки ніхто не наймає, думка вже й додому.
— Сідай з нами, будеш нам коней доглядать.
От де не зайдуть у шинок, по стакану вип'ють — гроші заплатять, а Омелько як іде вже з хати, скине шапочку та:
— Що, хазяїне, квит? (Розрахувався, мовляв).
— Квит, іди з Богом.
Раз так, удруге. От попи і давай допитуватись:
— Як так, ми, кажуть, гроші платим, а ти тільки скинув шапочку — і вже квит?
— А це в мене така шапочка, тільки здійму, уже й квит.
— Продай нам.
— Купіть. Давайте тисячу рублів.
Сторгувались, забрав він гроші, і пішли.
А попи як приїхали, зараз лавки стоять. Піп поїхав товару набирати. Набрав всякої всячини, виходить з крамниці, скинув шапочку та:
— А що, хазяїне, квит?