Жінка схопилась та й до дверей:
— Хто такий?
— Твій чоловік.
Одчинила.
— Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.
Ввійшов у хату — діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так усі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу — сидять, їдять.
— Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. — Вийма двадцять п'ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла заміж, то в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці встали, жінка й каже:
— Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то в нас тепер грошенята є, піди ж тепер у місто та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб із нас хоч люди не так сміялись.
— Добре, піду.
Пішов. Приходить у місто. Йде вулицею, коли дивиться — стоїть купа людей і щось гуторять: «А піду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тієї купи, питається чоловіка:
— Що тут таке, дядьку?
— Та це продають волоцюгу.
— Якого волоцюгу?
— Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають — хто внесе за нього двадцять п'ять карбованців, то той до себе і візьме його… І він вже тому одробить ті гроші, що за нього заплатять.
— Чому же ви, дядьку, не візьмете?
— А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди он подивись, який стоїть!
Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налигачем руки назад зв'язані, а урядники викрикують:
— Хто дасть двадцять п'ять карбованців за цього парубка, то нехай бере його до себе, він тому одробить його гроші.
Злодій стоїть, понурившись, та й каже:
— Візьміть мене, люди добрі, хто в Бога вірує, я тому одроблю його гроші.
Бідняку жалко стало парубка. «Ану, що Бог дасть — візьму його та викуплю: будем удвох робить, чи не луччий піде заробіток».
Пропхавсь аж до урядників та й питається:
— А на скільки років цей парубок продається?
— На один.
— А там?
— А там як він сам схоче: схоче — служитиме ще, а не схоче — одійде од тебе, тоді він уже вільний буде.
Вийняв гроші, оддав:
— Так нате ж вам за нього двадцять п'ять карбованців.
Узяли урядники гроші, записали, кому злодія здали на поруки, тоді він розв'язав злодію руки:
— Ходім, небоже.
Злодій поклонивсь йому.
— Спасибі тобі, — каже, — дядечку, що тебе Господь надоумив мене викупить.
Пішли. Веде його бідний у своє село, та, дорогою йдучи, зажурився. Злодій і питається:
— Чого ти, дядьку, журишся?
— Ні, — каже, — я не журюсь.
— Ні, дядьку, журишся.
— Чого ж мені журитися?
— А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.
— Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки і було, що двадцять п'ять карбованців, та за послідні я тебе й викупив.
— Ну, дядьку, не журись.
Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно — дума собі: «Кого це він веде з собою?» Ввійшли в хату:
— Ось, — каже, — на тобі, жінко, купив.
— Що купив?
— Та ось, дивись, якого парнюгу.
— Та невже ж?
А сама в сльози.
— Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.
А парубок сів на лаві та й каже:
— Не лайтесь, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікові, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще таке, що й хліб будете за мною їсти.
Посидів трошки, посидів:
— А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?
— Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.
Посидів той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає в двері:
— Дядьку, одчини.
Одчинив бідний хату.
— А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.
Коли туди — аж він повні приполи усякої харчі держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на піч, а хто в запічок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:
— Спасибі тобі, парубче.
— Ні за що, дядино, дякувать. Сідайте ось — повечеряємо вкупі.
Сіли і повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.
Вранці встали:
— А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без діла б буцімто ніяково.
— Та що ж його робить?
— Як нема хазяйства, то давайте хоч лісу будемо плести коло двору.
— Так хмизу нема.