Коньяк i їжа хилили до сну, а тiло потребувало розслаблення. Посунувши зневажливо надувний матрас, який ще не так давно рятував його вiд неприємних вiдчуттiв чужого лiжка, вiн постелив-таки на диванi. Та й настрiй вже був зовсiм не той, хотiлося лише скрушно хитнути головою вiд згадок про нещодавнi думки. Будинок з привидами… А ще варто обговорити з панi Мурашевич тему встановлення телевiзора — чи не трактуватиметься це як змiна iнтер'єру. Не витрiщатися ж цiлий рiк у цей вицвiлий килим на стiнi!
За вiкном помалу сутенiло, а вiн лежав, поринувши у думки, i розумiв, що миттєво заснути не вдасться. Настирнi думки знову лiзли одна наперед одної. Щоправда, вони вже набули хоч якогось здорового глузду i практичностi. Наприклад, варто було б замiнити замки вхiдних дверей. Хоча б для того, щоб хтось не начудив тут за його вiдсутностi. Та й пса не завадило б завести. Але де його взяти? Щеня не зможе сторожувати, а приручити дорослого собаку не так легко. Стоп! Сигналiзацiя! Казав же Олег. Немає нiчого простiшого, анiж обладнати будинок охоронною системою, багато хто зараз так робить. Заява до мiлiцiї i якихось пiвтори сотнi «зелених» — справу зроблено. А взагалi якесь моторошне оточення. Будинок наче дещо осторонь вiд iнших, глибоко у поворотi вулицi. Значно веселiше жилося б, якби пiд руками була хоч якась зброя. Газовий пiстолет, наприклад. Для власного заспокоєння та впевненостi. До речi, також не важко. Знову-таки заява, довiдка про стан здоров'я…
Думки почали плутатися. Пригадалися сьогоднiшнi подiї в операцiйнiй. Його не можливо було врятувати, хай що там думають. Завтра приїде судмедексперт, ще раз розiтне усе, що вони там так старанно понашивали, i констатує несумiснiсть травми iз життям. Не буде тут якогось особливого «смороду». I все-таки неприємно — перший день на новому мiсцi почався iз «кадавера».
Вiзерунки на килимi вже починали зливатися в одне цiле i важко розрiзнялися чудернацькi завитки. Навiщо таке роблять на килимах? Можна ж просто — квiти, пейзажi… На одному з вiзерункiв йому примарилася вусата пика у шапцi з пасмами, щоправда, з одним вусом та оком. Справдi схоже! На iншому, трохи вище — профiль людського обличчя, причому якогось iндiанського типу: орлиний нiс, чорне довге волосся, та й колiр «обличчя» був червоняво-коричневий. Ну, вилитий iндiанець із вiдомих з дитинства фiльмiв, де усi головнi ролi виконував незмiнний Гойко Мiтiч. А в цього «індіанця» з килима форма тiла була спотворена. Воно й не дивно, адже його домалювала Стасова уява, особливiсть сприйняття. «Ручки» — дуже коротенькi, виструнчилися кудись набоки, наче вiн був птахом i ширяв десь у небесах, оглядаючи з висоти неосяжнi прерiї. Стас заплющив очi, а розплющивши, вже насилу вiдшукав його — вiзерунки килима усі переплелися.
Думки вiдступили.
VIII
Вона була не те щоб вродливою, але як жiнка викликала симпатiю. Гарно складена, з правильними рисами обличчя… Проте щось не дозволяло дивитися на неї саме як на жiнку — надто офiцiйна, надто пiдкреслено охайна, надто «нiме» обличчя i струнка сильна постава з розгорнутими плечима. На додаток погляд, надiйно захищений затемненими окулярами.
Кiлька офiцiйних слiв для привiтання i знайомства, дещо вимушена посмiшка. Але нiякого вiдчуття зверхностi, яке буває у жiнок при посадах, котрi крiм того ще й вважають себе досконалими.
Розтин закiнчився, судмедексперт поїхав. Тiло забрали родичi. Iсторiя хвороби Галiмулiна Вiктора Володимировича з оформленими висновками судмедекспертизи, прочитана кiлька разiв, лежала на столi у завiдувачки.
— Ну що ж… Маємо те, що маємо. Укотре намагаюсь дивитися на неї з позицiй тих, хто «риє» папери, i серйозних ляпсусiв не бачу, — вона вiдсунула iсторiю хвороби.
— Це тому, що нашому братовi не дано ставати на їхнi позицiї, — скривився Гащак.
— А он Стас Iванович каже, що навiть якби без голови привезли, однаково хоч хтось i хоч у чомусь має бути винним, — додав Нагiрний.
— Хе… — посмiхнулася Павловська. — Дiйсно. Хоча… таких нам уже привозили, якщо пам'ятаєте. Прорвемось i тут. Берiть, Богдане Петровичу, iсторiю, здавайте куди належить. А анамнез усе-таки треба ширше писати. Особливо у таких потенцiйно смертних випадках. Прокуратура не раз усе це читатиме, вони ж люблять подробицi. А ви — «падiння з висоти» i крапка.
— А що я їм маю легенду про Дедала та Iкара переповiдати? — обурився Богдан.
— Та нi, але хоча б — з якої висоти, при яких обставинах…
— А хтось мiряв? — стояв на своєму Нагiрний.