— Вам краще, а менi знову за ґрати й цього разу вже надовго. Про себе тiльки думаєте.
— Чому знову? — не зрозумiв Мироненко.
— А я там уже встиг побувати. Вашими зусиллями, до речi. Мене у смертi Йосипiвни звинуватили. Був у мене, як виявляється, мотив завдяки вашим витiвкам.
У голосi Стаса з'явилася злiсть. Нещодавнi фантастичнi вiдчуття минали, поступаючись мiсцем звичним.
— Нiла, Нiла… — гiрко промовив дядько Тарас. — Навiщо менi дiм… Навiщо було усе це затiвати, якщо її тепер немає.
Вiн плакав, затуливши долонею i без того набряклi очi. Кремезне тiло здригалося, притулене спиною до килима, який пророкував подiї.
— Лише сьогоднi дiзнався, — глибоко зiтхнув дядько. — Як тепер жити?! От скажи! Тепер тiльки туди дорога. Як сталося це? Хто? Знайшли? Ти знаєш?
— Не знайшли, — вiдповiв Стас. — Але я знаю.
— Хто?! — заревiв Мироненко. — Благаю, небоже, хто?
— Довго розповiдати, — зiтхнув Стас. — Може, вiдпочинете, заспокоїтеся, а там подумаємо, що i як далi. Правду казав старий — видно не свiтить менi звiдси вибратися…
— Зараз, — рiшуче промовив Мироненко, нахиляючись уперед. — Тут i зараз.
— Гаразд, — згодився Стас, — якщо пiсля усього ви здатнi розумiти. Її збив машиною Вiктор Коваленко, принаймнi пiд таким прiзвищем вiн числиться водiєм у франкiвськiй компанiї «Молочна країна». Возить йогурти. Збив службовим фургоном, навмисно. Я намагався, але… Врятувати її не було можливостi. Ви знаєте таку людину?
Мироненко мовчав, намагаючись зосередитись, облишивши емоцiї. Здавалося, до нього поверталося адекватне сприйняття. Схожа на клешню рука намацала поставлену Оленкою кружку.
— Не знаю. Який вiн iз себе? Фото немає?
— Фото вам не потрiбне, — сказав Стас. — Чоловiк цей як двi краплi води схожий на Iгоря Каширова з Коломиї. Його, сподiваюсь, ви знаєте? Гадаю, насправдi вони брати-близнюки.
Обличчя дядька Тараса змiнювалося просто на очах. Воно потемнiло. Навiть почорнiло, а очi, i без того маленькi, сховалися глибоко-глибоко. Вiн міркував, робив висновки i наче сам до себе хитав головою. Нiхто не наважувався заважати цьому процесу.
Доба входила у глибоку нiч. Усi розумiли, що прощальної п'янки вже не буде. Бiльше того — саме прощання вiдкладалося. Олена дивилися приречено. Ще годину тому вона вже уявляла у думках Вiнницю i радiла, що усi жахи позаду. Щойно її надiї розстанули. Щось подiбне вiдчував i Стас, проте мiг заприсягтися — розчарування не перевищувало решти вiдчуттiв. Адже азарт мисливця живе попри все у кожному чоловiковi, незалежно шкiдливий вiн з професiйного погляду, чи нi. Справу таки буде завершено. Оте невiдоме мучило б решту життя. А так… Поруч той, за допомогою кого зараз проллється свiтло.
— От тепер усе стало на мiсця, — зрештою промовив дядько Тарас. — Хто б мiг подумати… Пробач мене, хлопчику, що втяг тебе. Жив би зараз спокiйно у своїй Вiнницi й не знав клопоту. Пробач. Не хотiв я. Просто не було iншого виходу.
Вiн скинув з плечей ковдру i став на ноги.
— Нiчого, зi мною усе гаразд. Зараз я щось вам покажу. Принесу. I… в туалет. Що ти менi вколов? Лусну, не дiйду. Пожартував. Дiйду. Не хвилюйтеся.
Твердою ходою Мироненко посунув у коридор. Зараз. От i вiдкриється.
Нагiрний з Гащаком тiльки переглядалися мiж собою, не наважуючись дивитися на Стаса. Оленка скулилася на своєму крiслi у передчуттi гiршого. Втиснувшись поруч, Стас обiйняв її за плечi. Його вiдпустило. Пiсля того, що сталося пiвгодини тому… Хотiлося просто розрядити напруження.
— Горiлку без мене, певно, вже випили?
— Нi, — цiлком серйозно вiдповiв Гащак. — Студимо. Разом з варениками.
— Прекрасно. Зараз поставимо крапки над «i», а тодi… Я… потребую. Без перебiльшення.
— То це… — здавалося, Нагiрний нiяк не наважувався вимовити. — Мироненко?! Той, що помер? Директор музею?!
— Так виходить, — знизав плечима Стас. — А я коли його бачив? У дитинствi ще. Схожий, принаймні.
— Може… пiдстава яка? Його ж пiвмiста ховало! I закопували… Ви що, дурнi?
Усi з нiмим запитанням вирячились на Оленку.
— Вiн, — тихо помовила дiвчина. — Мироненко. Стасику, менi страшно.
— Ну, у будь-якому разi тепер уже не має бути страшно, — фiлософськи зауважив Гащак. — А от пiвгодини тому…
— То це ти його сам отут побачив?! Серед темряви? — зрештою дiйшло до Нагiрного. — Так?!
— Саме так.
— I ще й з газового пiстолета стрелив?!
— Схоже, так i було. Мужики, гляньте, я не сивий?
— Я б посивiв… — вражено промовив Нагiрний, розглядаючи його. — Кiно…
— Оце ти… за хлiбом… а сам… пообiцявши менi… знову головою у зашморг?