Стас раптово пiдвiвся. Мироненко лише мляво повернув до нього обличчя.
— Ходiмо, дядьку Тарасе. Чинити самосуд я вам однаково не дам. Вiктора тут немає, а з цих карати вже нiкого.
Його пiдвели пiд руки й потягли до машини. Лише у дверях Стас обернувся i кинув на прощання:
— А шукала Йосипiвна на територiї «Молочної країни» зовсiм не вашого сина.
LIX
Салон «дев'яносто дев'ятої» насилу вмiстив усю компанiю. Мироненка посадили наперед, а до краю вимучену Оленку посадили мiж собою Гащак i Нагiрний. Здивований подiбним розкладом таксист порожнiй погнав уперед. У машинi запала тиша, тiльки м'яке гудiння мотора, адже тиснути на газ вже не було сенсу.
— А тепер ви, дядьку Тарасе, — пiдштовхнув Стас. — Сподiваюсь, дороги до дому вистачить.
— Чого тобi ще, небоже? — байдуже запитав Мироненко.
— Хочу знати, через що все це. Насамперед, що зберiгали ви у футлярi вiд баяна i куди воно подiлося? Звiдки воно взялося у будинку i як потрапило до вас? Чому про його iснування здогадуються прокурор Мамчур, телемайстер Беркович i угорський єврей Ейзентрахт? Чому один поперед одного пхають менi скаженi грошi, яких ваш будинок сам по собi не коштує? Чому ще й окрiм них є досить людей, зациклених на купiвлi вашого дому?
— I все? — здивувався дядько.
— Нi, не все, — з викликом заперечив Стас. — Ще хотiлося б знати, навiщо ви перед вдаваною смертю пiвдня грали з Ратушняком у шахи, як зумiли обдурити пiвмiста i що виколупали зi стiни у пiдвалi, адже те, що було у футлярi, навряд чи могло б там вмiститися. Ще багато чого. Але оте перше насамперед.
— Ну, воно й зрозумiло, — iронiчно кивнув Мироненко. — Молодь усе бiльше цiкавить багатство, яке можна хапнути одномоментно, i потiм усе життя…
— Та все ж, розкопав я у першу чергу те, що мало значення для вас i не вартувало взагалi нiчого. Задля цього й за ґратами довелося посидiти i смертi в обличчя подивитися. А багатство, як ви кажете, поки що за таємничою завiсою.
— А от якби ти менше про нього думав, то й пiдняв би цю завiсу. Давно вже пiдняв би. Але мислиш не тими категорiями. Ну та гаразд. Не менi тебе виховувати. Розповiм, не мучся. Я справдi уже давно, вiдколи музеєм почав керувати, вiв краєзнавчу роботу. I одного разу несподiвано натрапив на данi, якi безпосередньо стосувалися мого будинку. Довелося копнути глибше, в тому числi й у прямому розумiннi. Вам, напевно, доводилося чути про рух хасидiв — вiдгалуження староєврейської вiри, яка останнi двiстi рокiв набула значного поширення у свiтi.
— Не чув нiколи, що воно таке, — озвався позаду Нагiрний.
— Усi вiруючi євреї подiляються на ортодоксальних, тобто старовiрiв, i нових — хасидiв. Як для нас — важко розрiзнити, майже, одне й те саме. Проте є одна особливiсть хасидизму: значення так би мовити, свiжих цiнностей. Яскравий приклад — наша Умань. Це ж недалеко від тебе, до речi, — вiн кивнув головою убiк племiнника. — Маєш знати. Саме там хасиди влаштували свою святиню, тому що сто з лишнiм рокiв у тiй самiй Уманi поховали мудреця Нахмана Бешта, звiвши його до рангу святого. Тепер щороку там вiдбуваються багатотисячнi паломництва. Так ось, менi вдалося довiдатися, що на початку столiття у моєму будинку жив ребе Хамам Бен-Уїн, вiдомий серед хасидських угруповань Прикарпаття i Гуцульщини, украй популярна особа. Нi для кого не секрет, що за роки нiмецької окупацiї у нашому мiстi знищили багато євреїв. Ребе Хамам переховувався у пiдвалi власного будинку. Там робив записи, зверненi до одновiрцiв, ховаючи у шурф, який ти розколупав. Там i згорiв, коли знайшли. Саме цi записи й потрапили менi до рук.
— А навiщо ви замаскували схов пiсля того, як забрали записи? — не зрозумiв Стас.
— На все свiй час, синку, — спокiйно промовив Мироненко. — Для мене це була лише дослiдницька робота, краєзнавство, iсторiя. Якби то знати, куди воно мене заведе i чим вилiзе! Працюючи над темою, я вишукував новi данi, знаходив живих свiдкiв, i крива вивела мене на директора музею друкарської справи у Будапештi. Ласло Ейзентрахт, згаданий тобою, угорський єврей сам виявився послiдовником хасидизму. Бiльше того, займав якусь високу позицiю у русi. I справа завернула у небажаний бiк. Невдовзi вiн запропонував продати будинок за таку суму, якої у Галичi ще нiхто нiкому не платив.