— Але чому? — знову не витримав Стас.
— Я вже казав, що особливiсть хасидизму — створення нових духовних цiнностей i поклонiння їм. Як тобi пояснити, небоже… У нас, християн, є Iсус, якому купа рокiв, йому ми молимося i бiльше нiкого нам не потрiбно. Це зрозумiло? У нас не з'являються новi святi щодвiстi рокiв. У них сто з лишнiм рокiв тому такий з'явився в Уманi. До нього вони їздять, йому поклоняються. Вочевидь, знайдене мною важило достатньо, аби бути доказом, необхiдним для зведення Хамама Бен-Уїна також до рангу святих i влаштування таким чином у Галичi нового святилища для хасидiв. Звiсно, Ейзентрахт посiв би у цiй структурi не останнє мiсце. Ти уявляєш, хлопче, якi грошi крутяться навколо таких речей?
Стас тiльки скрушно запустив пальцi у волосся. Машина давно вже стояла на узбiччi. Слухати i сприймати такi речi на ходу було неможливо. Власнi думки починали рухатися наперед дядькових розповiдей, кваплячись самостiйно злiпити докупи недоскладанi пазли… Ось що створювало справжню цiннiсть старого будинку. Спекульнути на його продажу угорцю, заробивши на цьому. Вочевидь, такий намiр мали усi потенцiйнi купцi, з якими Стасу довелося познайомитися. Окрiм хiба що отця Назарiя. «Кому ж як не менi з нечистою силою боротися…» Лише тепер ставав зрозумiлим справжнiй змiст його слiв.
— За якимись незрозумiлими їхнiми канонами чи розрахунками угорець не мiг придбати будинок сам, тому пiдставною особою для купiвлi мав стати наш Берко, ну, ти знаєш, про кого я. Звiсно, вони отримали від мене жирну дулю. Сподiваюся, це не дивує навiть тебе. Я старий i самотнiй чоловiк. Навiщо менi гроші? Що я куплятиму? Лiкiв продовжити життя ще не винайшли, а на звичайнi бiльш-менш вистачало. Того, що можна забрати iз собою, однаково не купиш. Натомiсть залишок життя дивитися, як у рiдному мiстi створиться мурашник. З'їжджатимуться тисячi зовсiм чужих людей, навколо буде глум i безлад. Навiщо це потрiбно? Спокiйно дожити у власному будинку. Все. Та вони не хотiли менi цього дозволити. Ейзентрахт не повернув знайдених листiв. Я замурував схов, знищивши iнше, що мав. Вони ж опустилися до того, що одного разу влiзли якимось чином на горище i лякали мене, iмiтуючи дух загиблого ребе.
— Це був домашнiй кiнотеатр, закопаний у шлакове перекриття, — промовив Стас. — Усього лише. А запускав його Беркович дистанцiйним пультом зi своєї хати. Напевно, система вже й не мала працювати, але почувши вiд мене, що хата не продається взагалi, вiн спробував отаким чином стимулювати й у мене бажання продати її.
Подив дядька Тараса виглядав бiльш нiж стриманим.
— Що ж, можливо, недооцiнив я тебе, хлопче. Ну та ти не в образi. А потiм… схоже, сама доля вирiшила, що я повинен-таки втратити iм. В одну зi своїх поїздок до Коломиї нам з Нiлою довелося натрапити на цих аферистiв. Ти щойно вже почув, як усе вiдбулося. Вони сказали правду: я не маю що додати або виправити. Передi мною постала перспектива — сiсти до в'язницi або вiдкупитися. Звiсно, щоб вiдкупитися, у мене не було iнакшого виходу як продати будинок. Невiдомо тiльки як на цi хасидськi стежки натрапив наш прокурор, з якого боку. Що вiн може до цього мати?
— А я вам скажу, — знову устряг Нагiрний. — Усе тут зрозумiло. Беркович наш крупно погорiв на несплатi податкiв. «Хiмiчив» конкретно, податкова його й розкрутила. А Мамчур добре до нiгтя притиснув, за особливо великі розмiри. У мене швагро у податковiй. Казав, що сяде Берко стопудово.
— А той, очевидно, як хабар запропонував Мамчуру iнформацiю, — продовжив Гащак. — Так, мовляв, i так. Є конкретна людина, Ейзентрахт з Будапешта, який платить за будинок Мироненка припустимо, сто «штук», а коштує вiн лише п'ятдесят. Де ж ви на менi нещасному стiльки заробите?
— Двiстi, — виправивив Стас.
— Тим бiльше! — вигукнув Нагiрний. — Сто п'ятдесят «штук» чистого прибутку! Смiєшся?! А у прокурора, який щойно з Коломиї, в розпорядженнi якраз банда аферистiв, для яких така справа, можна сказати, фахова. Елементарно, Ватсоне!
— Схоже на те, — згодився Стас. — Обробивши непоступливого власника будинку, вони заробляють собi у Мамчура «вiдпущення грiхiв», таке саме прощення отримує й Беркович. А прокуроровi залишаються сто п'ятдесят «штук» Ейзентрахта. Щоправда, Берковича, щойно той викрутився з гiршого, i вже пiсля моєї появи тут, почала давити жаба за втрачене, i вiн спробував i вашим, i нашим. Ви погоджуєтеся, дядьку Тарасе?
— Все-таки двiстi, — поправив Нагiрний. — Двiстi в результатi мав отримати Мамчур, адже тi п'ятдесят, якими твiй дядько мав вiдкупитися вiд Каширових, однаково перейшли б до нього. Хiба нi?