— Менi вже однаково, аби ви згодилися, — без жодних емоцiй вiдповiв Мироненко. — А тодi не погоджувався аж нiяк. I наперекiр долi вирiшив не вiддавати будинок нiкому. Тому взяв i помер. А з мертвого який зиск?
— Як це, помер? — вигукнув Стас. — Як?! Сотнi людей бачили! Та вас, кажуть, пiвмiста ховало!
— Пiвмiста дурнiв, — не приховуючи єхидства, промовив «воскреслий», — закопували не мене, а якраз те, що так цiкавило тебе напочатку. Тож «скарб», який не дає вам усiм спати, лежить зараз у ямi на глибинi два з половиною метри на мiському цвинтарi пiд табличкою з написом «Мироненко». Можете уночi пiти вирити, бо потiм, як мiй люблячий небiж дорогий постамент з гранiту поставить, важче буде.
Це навiть не був смiх, якесь ритмiчне гикання, вiд якого ставало лячно.
— А тим, що до хати приходили, у лоба цiлували та вiком накривали, їм що, повилазило?!
— Повилазило, — згодився дядько. — Хоча у лоба в нас не цiлують, не принято. Не могло повилазити лише двом: Максиму Юрчу та Петру Халаничу, а їх Нiла не повiдомила.
— Ваших друзiв i справдi не було на похованнi, — розгублено промовив Стас. — А у чому ж фiшка?
— А у тому, хлопче, що Петро Халанич свого часу був здiбним скульптором. I мав iдею фiкс — вiдкрити ще у Союзi музей воскових фiгур. Як у Францiї. Вiн злiпив навiть погруддя Брежнєва, розфарбував як живого i через когось там передав до Кремля. Оцiнили. Халанич став керiвником вiддiлу культури та заслуженим дiячем. А от музею так i не вiдкрили. На п'ятдесятирiччя — ми ж усi однолiтки, Петро подарував нам iз Юрчем нас самих. Це було диво. Як двi краплi води. З мене особливо смiялися, з моїх богатирських грудей i маленької голови. От я i сховав у футлярi, щоб не потовклося. Гарна пам'ять про друга.
Усi мовчали, роззявивши роти, не вiрячи у можливiсть такої фантастики.
— Пiвмiста, кажеш, закопувало, прощалося… Значить, таки повилазило. Щоправда, i менi довелося потрудитися. Замалювати блiдим очi, зняти вiї верхнiх повiк зверху i прилiпити їх донизу, адже з розплющеними очима у нас не ховають. Усе знала i допомагала Нiлочка. Проте сама б вона не змогла…
— Справдi. Усiм досi не дає спати, як змогла вона самотужки покласти вас до труни. Довелося вам перепросити старого приятеля, з яким свого часу вчинили так пiдло i навiть «програти» йому перед смертю у шахи, аби не начинив вас формалiном по-справжньому.
— Усе вiрно, розумний мiй небоже, окрiм одного. Я не пiддавався, а грав цього разу чесно. Ратушняк перемiг сам. Просто моя голова виявилася на той момент надто перевантаженою, щоб зiграти на повну силу. Проте я з легкою душею повернув Iвановi кубок спартакiади, який цей «гросмейстер» i винiс пiд виглядом пляшки за труди. Вiн же i заховав мене потiм у пiдвалi на дачi, де я сидiв наче крiт, не знаючи навiть, що Нiла…
Мовчанка запала надовго.
— Ось i все, напевно, — зрештою вимовив Мироненко. — Гадаю, для тебе не є дивним нi те, що заповiт оформлений на тебе, нi те, як вiн складений. Я ж планував повернутися. На жiночi плечi не можна вантажити такого. Вони й меншого не витримали.
— А скажiть, пане Тарасе, чому Неоніла Йосипiвна заповiт склала точно як i ви? Я ночами потiм спати не могла, усе марилося… Що ви з того світу слiдкувати за виконанням прийдете…
— Склала, бо також бiльше не мала кому, — без найменшого подиву пояснив той. — А у Ковелi — тому що хотiв я перед «смертю» друзiв вiдвiдати. Хтозна як усе могло повернутися, таку кашу ми заварили. Хотiв пiдстрахуватися, аби вони у найвiдповiдальнiший момент не нагрянули i «мерця» не упiзнали. З рiк ми уже домовлялися хто до кого приїде, а все не виходило. Халанич на таке мастак — без попередження, раптово. А у Юрча син в нотаріальній конторі працює. Грошей не взяв, чого ж не скористатися? Та й до «Мамчурiв» та «Шевчикiв» таким чином не дiйшло. Ну а форма заповіту… Мiй власний був пiд рукою, а Нiлi схотiлося, щоб як у мене. Щоб однаково. Приємно їй було. А менi потрiбний був перепочинок. Тайм-аут. На рiк. Зникнути, байдуже куди. Краще туди, де нiхто не шукатиме. На той свiт. Потiм усе б вляглося, багато що змiнюється… Та й прокурори у нас бiльш нiж рiк на одному мiсцi не сидять. За пiвроку вибори, новi претенденти на хлiбнi мiсця прийдуть. От на що розраховував. Але ти виявився надто упертим. Весь у свого батька.
— Заводь, — сказав Нагiрний. — Ранок на носi. Ще шмат дороги.
— А там, до речi, усе так i стоїть, — несподiвано згадав Гащак. — Пляшка не розкоркована. А вареники, напевно, так позлипалися, що не роздереш.
— Не хвилюйтеся, я розлiплю, — сказала Оленка. — Все зроблю. Ви мене так зiгрiли з бокiв, що я наче як i виспалася. Але чула все. I ви з нами, дядьку Тарасе. Ми вас бiльше нiкуди не вiдпустимо, навiть не думайте. А вже зранку на свiжу голову будемо вирiшувати, як далi.