— Вирiшувати будете ви, — байдуже промовив Мироненко. — А менi вже однаково. Немає стимулу до життя. Горiлки б випив. I ноги б простягти десь у теплому, бо зараз вже не триматимуть. А решта мене бiльше не цiкавить.
У темрявi знову спалахнуло свiтло фар. Машина рушила у напрямку Галича.
Епiлог
Фiгури застигли на шахiвницi у мовчазнiй напрузi. Чорнi навпроти бiлих. Це були лише дерев'янi символи воїнства, проте, здавалося, що мiж ними не чотири строкатi ряди клiтинок, а шмат степу, з якого мiсцями вже зiйшов снiг. Вiтер куйовдить гриви i попони коней. Воїни застигли з кожного боку, спрямовуючи списи убiк ворога. Очi в очi, грають м'язи на вилицях, стискаючи зуби. Останнi секунди протистояння перед тим, як заграють сурми i на дошцi почнеться жорстока сiч, де все вирiшуватимуть сила, швидкiсть думки i холоднiсть витримки. Як i у справжньому життi.
Хто кого?
От i почалося. Бiлий пiшак, що займав позицiю е2 i затуляв собою бiлого короля, взятий грубими важелезними пальцями, якими, здавалося, його взагалi важко вишпортати з натовпу фiгур, перескочивши клiтинку, став через одну на е4. Вiд цього торкання струснулися iншi фiгури. Та ж сама рука одразу, але неквапно перенеслася за межi дошки до краю столу, натискаючи кнопку годинника. Рух цей вiдчув увесь стiл, а стрiлка одного з двох спарених циферблатiв почала вiдлiк.
Його суперник був схожий на сухого гриба з тiєю хiба що рiзницею, що гриби не трусяться. Невеличкий старий зі зморшкуватим обличчям увесь час був у русi: голова його ритмiчно похитувалася з боку у бiк, а руки тремтiли, тому й чорний пiшак також вiдiрвався вiд дошки з деякими труднощами.
— А ти, я бачу, за сiм рокiв нiчого нового не навчився, — промовив зморшкуватий скриплячим голосом. — Як ходив усе життя е2-е4, так i вмиратимеш iз цим ходом.
На обличчi маленького з'явився хитрий вираз, пальцi, що тримали фiгуру, на мить припинили тремтiти, i чорний пiшак, що хвилину тому ще затуляв свого ферзя, точним рухом опинився на бiлiй клiтинцi через кут вiд бiлого — того, що застиг на е4. I наче користуючись дорогоцiнною миттю, тi ж пальцi швидко клацнули по вiдповiднiй кнопцi годинника, вiд чого стрiлка першого циферблату зупинилася, а другого — розпочала свiй хiд.
— А людство за увесь час нiчого бiльш генiального і не придумало, — спокiйно пояснив дебелий чолов'яга похилого вiку, маленька голова якого нiяк не в'язалася з вайлуватим тiлом i схожими на клешнi руками. — То навiщо велосипед вигадувати? Отже, я так розумiю, ферзевий гамбiт.
— А скандинавський грають лише авантюристи такi як ти, — прорипiв тремтячий голос суперника.
Наче розiзлившись на зауваження, дебелий одразу ж вдарив пiдставленого пiшака. Цього разу поштовх вiдчув не лише стiл — пiднiжжя обвитої виноградом альтанки. З першого погляду сили здавалися нерiвними, i якщо б їм зiйтися у справжньому бою, дебелий увiгнав би свого суперника в землю першим ударом. Та й навiть за шаховою дошкою за господаря чорних фiгур переживалося несамохiть.
Проте одразу ж його руки з вправнiстю, якої важко очiкувати вiд паркiнссонiка, схопили бiлого пiшака i вiдправили геть iз дошки. Упали на землю першi голови, як i годиться для справжньої битви. Але перша кров — лише привiд для завзяття та лютi i аж нiяк не страху або невпевненостi. Це була та стадiя зустрiчi, яку шахiсти iменують дебютом i на якiй ще не надто замислюються над позицiями на дошцi, адже усе робиться машинально.
— А ти постарiв добряче, — зауважив дебелий. — I тремтиш — аж лячно дивитися. Розвалишся не сьогоднi-завтра.
— Уся країна тремтить i розвалюється, — повчально прорипiв зморшкуватий. — Дивно було б, якби один пенсiонер у Галичi цвiв i молодшав. А ти не хвилюйся, я ще тебе переживу.
— Та ну! — здивувався дебелий, продовжуючи незграбними пальцями вишпортувати фiгури iз неоформленої юрби, на яку поступово перетворювалися вишикуванi ряди чорних i бiлих. — I чим ти мене пережити збираєшся? З тебе ж нiчого крiм зморшок вже не залишилось!
— Ото й воно, що лишилося найнеобхiднiше, — продовжував повчати суперник. — Кiстка i трохи м'ясця блiденького. А на тобi дивись скiльки сала! Знаєш як ото серцю у нашому вiцi ганяти кров через усе це хазяйство? Ото ж бо. Замучиться ганяти — i в ящик.
— А я i так давно у ящику, — незворушно зауважив дебелий, клацаючи по годиннику. — Давно i надiйно.
— Не скажи-и… — хитро скривився зморшкуватий, вицiлюючи нову жертву на дошцi, — не скажи-и… Кiлька рокiв тому хотiли вiдкопати тебе. От би було!