Сюжет малюнка був доволi веселим, тому саме на ньому хотiлося й скiнчити цей черговий вечiрнiй «телесеанс», але несподiвано очi вiдшукали вище профiль старечого обличчя, яке, безперечно, належало жiнцi. Постать її виглядала незакiнченою, адже нiг, поза всяке бажання, скласти iз тих кольорових завиткiв не вдавалося. З твердим наміром заснути Стас займався цим довго i безуспiшно. Бабуся закiнчувалася десь на межi грудної клiтки i живота — хоч плач. Зате поруч iз нею одна з пелюсток нагадувала шоколадне морозиво на паличцi. Воно не було у неї в руцi — просто валялося поруч.
Потiм десь нижче проступила знайома «вусата морда» у кошлатiй шапцi. А вiзерунок нижче неї, що мав би бути листочками вiд цiєї квiтки, здався схожим на вухатого собаку якоїсь мисливської породи. Пес наче пiдняв морду i заводив на повну. Лише зараз Стас зловив себе на думцi, що дiйсно чує як виє собака. Десь по сусiдству нiяк не мiг заспокоїтися пес. Довелося пiдвестися i вiдчинити вiкно. Не причулося. Напевно, його побили або забули нагодувати.
«Дурдом», — промовив вiн сам до себе, натягаючи ковдру на голову.
IX
— От тепер уже ви повнiстю можете вважати себе членом нашого колективу, — посмiхаючись, промовила Свiтлана.
— А що, якби вам сьогоднi не «бабахнуло» е-е… вiсiмнадцять, то я б ще не мiг бути повноправним?
Оте «вiсiмнадцять» замiсть належного «тридцять» їй явно сподобалося, i старша медсестра мило щебетала про те, що у їхньому вiддiленнi звикли жити весело i не самою тiльки роботою. Отже чийсь ювiлей однаково б не забарився.
— Ну що, — зупиняючись, промовив Нагiрний, — тут розходимося. Молодi-нежонатi окремо, а такi як ми… — вiн багатозначно знизав бровами.
— Вам що, ще мало? — здивувалася шефиня. — Навiщо ж полишали?
— Та до жiнок, не до пляшки! — обурився Гащак. — Вiчно ви нас не так розумiєте.
— Станiславе Iвановичу, у нас у вiддiленнi найцiннiше — завiдуюча! — плiв далi Нагiрний. — Не дай Боже завтра не з'явиться на роботi, з тебе спитаємо, куди подiв. Довести до самого дому!
— Ну що ж — показуйте дорогу, Дiно Василiвно. Уперед! — весело промовив Стас, коли решта компанiї звернула у своєму напрямку.
— Та, власне, особливої потреби у цьому немає, — похитала головою Павловська. — Мене тут за десять рокiв кожний собака знає. Так що…
— …подорож нiчним мiстом у вашому товариствi може суттєво попсувати репутацiю, — докiнчив за неї Стас. — Нiяк не звикну до мiсцевої специфiки, пробачте.
— Ну що ви, — засмiялася вона. — Малося на увазi, що нiхто не образить. Якби я за таке хвилювалася, то пiшла б сама одразу. Вони вже хвилини зо три миють нам кiстки, можу вас запевнити. Думають, чи будете ви напрошуватися на чай i чи я погоджуся. А завтра зранку продовжать уже на роботi. Тож потурбуйтеся у першу чергу про власну репутацiю.
— Нормально, — вражено хитнув головою Стас. — Але я гадаю, така супутниця як ви, не може зiпсувати чиєїсь репутацiї. Тим паче, я у вас людина тимчасова.
— I на скiльки, якщо не секрет? — запитала вона, залишаючи комплiмент без уваги.
— Гадаю, рiк-пiвтора. Але не переживайте, я не з тих, хто вважає, що пiсля мене — хоч потоп, — заспокоїв її Стас.
— Приємно чути, — вона зупинилася. — Ну, дякую. Тут менi вже дiйсно два кроки.
— А що я скажу завтра колегам? — не згодився Стас. — Ви не переживайте, напрошуватися до начальства не в моїх принципах.
— Скажете, що довели. Не ображайтесь. Дiйсно не треба. Це у ваших iнтересах. Якщо пiдуть чутки, що ви проводите мене додому, медсестри обходитимуть вас десятою дорогою. Залишитеся на голодному пайку.
— Вас злякаються, — припустив Стас.
— Саме так. Вони мене бояться.
— Що ж, дякую. Це порядно з вашого боку — не позбавляти колегу приємних моментiв життя. Постараюся i вам вiдплатити тим же.
— До завтра, — промовила вона. — Веселитися ми любимо, але другого дня працюємо без скидок на учора.
Свiй будинок вiн побачив ще здалеку, та збагнув не одразу. А коли зрозумiв, ноги зупинилися самi. Будинок наче виступав iз темряви, тому що заднiй кут його був освiтлений. I свiтло це лилося… з вiкна на його заднiй сторонi. Це мала бути порожня кiмната.
Обережно, не кляцнувши хвiрткою, вiн зайшов у двiр, i, ступаючи тихо, обiгнув рiг будинку. Освiтлене вiкно шкребонуло по нервах, i без того напружених. Стас вiд розгубленостi притулився спиною до стiни. Хтось побував усерединi i увiмкнув свiтло. А може вiн досi там?