На вiкнi освiтленої кiмнати не було фiранок, адже Стас її не використував. Вiн узагалi кiлька днiв не заходив туди i просто не мiг увiмкнути свiтла. Стати на високий фундамент i, взявшись за пiдвiконня, зазирнути туди?
Нiкого.
Повернувшись, вiн тихо залiз до багажника машини i витяг важку монтировку, а потiм, так i лишивши кришку вiдкритою, пiднявся на ґанок. Серце збиралося вискочити, коли взявся за дверну ручку. Ну!
Дверi зачиненi. Ключ провертався тихо i все-таки… Якщо там хтось є, це мають почути. Дверi вже не рипiли, змащенi кiлька днiв тому, i Стас переступив порiг. Вiн просувався повiльно, вмикаючи свiтло у кiмнатах. Порожньо. На пiдлозi у тiй самiй кiмнатi лежав маленький зiжмаканий папiрець, якого ранiше не було.
Стискаючи у руцi металеву зброю, Стас обiйшов усе, заглядаючи скрiзь, де могла б сховатися людина. Вiн був сам. Дзвiнок до Олега зайняв кiлька хвилин, пiсля чого на мобiльному висвiтився номер «102». А поки до будинку пiд'їхав мiлiцейський «газик», Стас устиг обiйти ще раз кiмнати i переконатися, що нiхто за його вiдсутностi не допомiг йому порушити умови заповiту. Меблi були чiтко на своїх мiсцях, як i килими на стiнах, як i люстри на стелях.
Слiдчий мiсцевого вiддiлку внутрiшнiх справ капiтан Чепурний уважно вислухав усе, пошкрiб потилицю пiд кашкетом i сказав:
— Я вас розумiю, пане лікарю. Менi б також не сподобалося, якщо б хтось увiйшов до хати за моєї вiдсутностi. Але послухайте мене. Ви кажете, у вас нiчого не пропало. Так?
— Начебто, — погодився Стас.
— I це не дозволить вiдкрити кримiнальну справу, навiть якщо ви напишете заяву.
— Що ж, будь-кому дозволено уночi вдиратися до мого житла? — запитав Стас.
— Звiсно, нi. Але у вас, наскiльки я зрозумiв, немає конкретної пiдозри, хто б це мiг зробити, — капiтан був на диво логiчним.
Стас лише розвiв руками. У нього справдi не було припущень щодо цього, крiм хiба що думки про те, що старушенцiя могла мати ключ i зайти понишпорити, поки майбутній господар працював. Та за вiдсутностi незаперечних доказiв конфлiктувати з нею не хотiлося.
— Навiщо додавати нам зайву роботу, якщо успiху однаково не досягнути? Повiрте, з цього папiрчика неможливо дiзнатися, хто заходив до хати, якщо взагалi заходив, — Чепурний запитливо подивився на господаря.
— Якщо ви натякаєте, що я сам забув вимкнути свiтло, — промовив Стас, — то це вiдпадає на усi сто.
— Нiчого я не натякаю, — виправився старший наряду, — просто малюю вам конкретнi перспективи.
— Менi також не хочеться марної роботи, — згодився з ним Стас. — Але той, хто приходив, мав якийсь певний iнтерес. I хтозна що може статися далi. Тому я все-таки залишу заяву. Це по-перше. А по-друге, пробачте, я дилетант у вашiй справi, але вiдбитки пальцiв з вимикача можете зняти? Що як у мене потiм з'являться конкретнi пiдозри? Що як завтра я побачу, що все-таки щось пропало?
— Гаразд, — невпевнено знизав плечима капiтан. — Тiльки отримати щось толкове iз замацьканого вимикача навряд чи вдасться. Його не раз торкалися руками, в тому числi й ви. Як бажаєте, лiкарю. А чисто по-людськи я б вам порадив принаймнi замiнити замки у дверях. Коли вже тут таке коїться…
У будинку запанувала тиша. Час думати про сон. Знайшовши у кладовцi металевий лом, Стас похилив його на вхiднi дверi. Якщо б їх раптом вiдчиняли, залiзяка мала загуркотiти так, що прокинувся б i мертвий. Узагалi ситуацiя була iдiотська. Роздратування запанувало над ним. «Рiк я тут проживу, що б ви не робили», — подумав Стас, кладучи пiд подушку туристичну сокиру, яка також завжди їздила у багажнику.
Та вкластися так швидко не судилося. Задзижчав мобiльний. Номер невiдомий. Хто б це в таку пору…
— Алло?
— Станiславе Iвановичу? Доброго вечора. Пробачте за пiзнiй дзвiнок, сподiваюся, ще не вклалися.
— Збирався, — не конче привiтно буркнув Стас. — Хто це?
— Ми з вами ще не знайомi, — прозвучало у вiдповiдь. — Але познайомимось обов'язково. I не тiльки…
— Ми познайомимось зараз, iнакше я не говоритиму. Хто ви?
— Пане Станiславе, не гарячкуйте, — швидко заскоромовив невiдомий. — З певних причин я ще не можу назватися, але хотiв би вас застерегти…
— До побачення, — Стас роздратовано перервав розмову.
Телефон дзвонив раз за разом. Божевiлля та й годi. Стас ще раз вiдповiв.
— Не гнiвайтеся, Станiславе, i не кидайте слухавки! Лише кiлька слiв! Я ваш потенцiйний покупець. Моя цiна буде найкращою, тому…
— Будинок не продається, — чiтко по складах вимовив Стас. — Нiколи. Нiкому. Взагалi.