— Розумiю, — погодився Мамчур. — А у скiльки, пробачте за таку обiзнанiсть, оцiнив будинок ваш друг i мiй незнайомий колега, який приїжджав з вами iз Вiнницi?
— О, яка обiзнанiсть, — здивовано хитнув головою Стас, накидаючи зайвих десять «кускiв». — Тисяч п'ятдесят, казав.
Та реакцiя прокурора виявилася зворотною.
— Не буду вас вводити в оману. Можливо, будинок вдалося б продати i дорожче. Може ще зо п'ять тисяч виграли б. Але! Рiк чекання i дуже непевнi умови заповiту. Хто зна, як ще повернеться i яку паперову тяганину доведеться витримати. А вже є люди, готовi виплатити вам отих п'ятдесят п'ять. Ви чули — вже, негайно.
— Але ж я не маю права продати будинок, я…
— Знаю, — Мамчур застережливо пiдняв палець, допиваючи каву, у той час як друга чашка залишалася ледь надпитою. — Знаю! А цього i не вимагається. Достатньо, щоб ви тiльки припинили бути претендентом. Оце все, що вас обходить.
— А як це? — не зрозумiв Стас.
— Дуже просто. Ви оформляєте нотарiально розписку, що отримали вказану суму за майбутнє вiдчуження будинку на користь конкретної людини, i у день повного вступлення у право власностi зобов'язуєтеся передати його безкоштовно цiй людинi, оформивши вiдповiдний пакет документiв. Отримуєте п'ятдесят п'ять тисяч, як тепер модно казати, зеленню i їдете додому. Ну, механiзм, який унеможливлює, щоб вас при цьому, як кажуть, «кинули» — це вже деталi. Не довiряєте нам — кличте свого друга пана е-е… Олега, якщо не помиляюся… Словом, для юристiв це справа технiки. Ось i все.
— А людина ця, треба думати, ви? — дивлячись йому в очi, запитав Стас.
— А для вас це має значення? — здивувався прокурор. — Вам потрiбнi грошi, або?… Хоча, якщо питання принципове, то скажу — нi, не я. I навiть не сват i не брат. Сподiваюсь, ви не ставитимете питання про мiй iнтерес у цiй справi. Це вже зовсiм безглуздо. До речi, пiдкреслю ще раз головний ваш зиск: грошi ви отримуєте одразу. I далi для вас не має значення — вдереться хтось у дiм i переставить меблi чи нi. А так — попереду ще рiк хвилювання.
Рука сама потяглася до потилицi. Грошi давали йому вже. Практично. Але…
— Дякую за пропозицiю, — намагаючись здаватися незворушним, промовив Стас. — Але у таких справах не прийнято давати вiдповiдь отак одразу. Скажiмо так, на дев'яносто дев'ять вiдсоткiв я згоден. Проте… напевно, кiлька днiв доведеться почекати, щоб остаточно вмер отой мiй хробак сумнiвiв. Не щодня ж такi угоди укладаються.
— Звiсно! — пiдняв обидвi руки прокурор. — Ось моя вiзитiвка. Чекаю вашого дзвiнка. А справа… Нехай веде, я думаю, мiй молодий спiвробiтник. Однаково з неї нiчого не вийде. Але моє сприяння завжди i в усьому!
Лише у курилцi згадалося. У кишенi, де мали лежати цигарки, пальцi намацали тверде. Мобiльний! Диктофон ще працював. «А чи потрiбно?» — так думав Стас десять хвилин тому, вiдчиняючи дверi ординаторської, де чекав Мамчур. «А хiба важко?» — вiдповiв тодi сам собi. Тепер привiд порадiти власнiй завбачливостi. Усе навколо наче вкрите мороком. Хтозна, куди ще поверне, тому запис неофiцiйної розмови з прокурором не буде зайвим. Голос Мамчура чувся на диво чiтко, час запису зазначений, свiдки зустрiчi також є. Нехай лежить. I нехай знають, що вiн не такий простак.
ХI
Останнiй шов накладався у повнiй тишi, утворивши рiвненький рядочок разом iз попереднiми.
— Усе, — задоволено промовив Стас. — А ви боялися. Ну що, болiло?
Вона лише заперечливо похитала головою.
— Стасику Iвановичу! — поруч молитовно склала руки Анжела. — Ну я побiгла, будь ласка! Я ж потiм, як автобус пропущу, пiшки до села йтиму шiсть кеме, а скоро темно!
— Iди вже, — скривився Стас. — Бо дiйсно, ще хтось причепиться дорогою, матиму потiм на совiстi…
— О! — картинно вигукнула медсестра. — Та якби я знала, що хтось причепиться, де б я просилася! Дiждеш тут — причепляться…
— Iди-iди. Справимося удвох? — останнє призначалося пацiєнтцi.
— Та наче вже справилися, — полегшено зiтхнула та. — Дякую.
— Нi, ще пов'язка, не поспiшайте. Я зараз вам по блату — маленьку, елегантну, таку, як вашi пальчики.
— А який у нас iз вами блат? — не зрозумiла вона.
— Ви ж менi довiдку виписували у районнiй радi, — здивувався Стас. — Що, забули?
— Нi. Я гадала, ви такого не пам'ятаєте.
— Ну що ви… — цiлком законний сарказм так i пер з лiкаря. — Ви ж мене двi доби маринували. I по третьому колу запускали. За папiрець розмiром десять на п'ятнадцять — ще менший, анiж листок медичної картки. Гадав, не вийду iз ваших стiн. Як тут забудеш? До того ж, у нас, лiкарiв, знаєте, особлива любов до бюрократiї.