Стас промовляв окремими фразами, поправляючи на її тендiтнiй ручцi пов'язку, а потiм хитро глянув на пацiєнтку. Вона зашарiлася, а погляд вперся у забинтовану руку.
— У нас такi закони, — кисло промовила вона. — Ми мусимо…
— А у нас ще дурнiшi закони в медицинi! — повчально заперечив Стас, — взагалi дебiльнi. Але ми намагаємось робити так, щоб у першу чергу пацієнту було добре. До того ж… Гаразд, не морочтеся. Просто у мене абсолютна пам'ять на вродливих жiнок. То посмiхнiться, панi Олено! Приймайте роботу!
Вона сiла, пiдтримувана ним за спину, але одразу подалася назад.
— Олено Петрiвно! О-о… Ми ж так не домовлялися. Ну…
Перекидаючи скляночки у шафi, Стас розкрутив нашатир i пiднiс їй до носа. Ляскати по таких щiчках не пiднiмалася рука, тому, намочивши серветку, вiн тер їй за вухами i обличчя.
— Ну… чого це ви? У власному кабiнетi така рiшуча, а у чужому…
За п'ять хвилин вона вже сидiла на стiльчику, заплющивши очi i опустивши низько голову, як велiв Стас.
— Ну, що?
— Здається, минає.
— Я ж просив не дивитися туди, на руку, а ви…
— Та нi, це не вiд того, — вона розплющила очi i легенько струсила головою, а зустрiвши запитливий погляд лiкаря, пояснила тремтячим голосом. — Менi стало погано вiд ваших невчасних дорiкань, мiж iншим.
Великий палець був надiйно забинтований, тому її спроби вдягнути чобiтки однiєю рукою виявилися безуспiшними. А часте дихання свiдчило, що цiєї неприємностi на сьогоднi може бути через край.
Стас присiв перед нею i взяв чобiток у руки.
— Хочете влаштувати менi урок доброго ставлення до кiнця? — запитала вона.
— Нi, — у тон їй вiдповiв Стас. — Хочу використати службове становище з корисливою метою. Вдягнути чобiтки на такi нiжки в iншiй ситуацiї менi навряд чи свiтить.
— Отже, збираєтеся комплiментами загладити провину.
Стас мiг заприсягнутися, що одна її брова при цьому картинно вигнулася.
— Хочу, — радiсно промовив вiн, посмiхаючись. — Але вам, паперовим бюрократам, цього не зрозумiти. Ну як, не тисне пов'язка? А чобiтки?
Вона не стрималась-таки i посмiхнулась у вiдповiдь.
Олена стояла внизу бiля його машини, але при наближеннi Стаса ще раз запитала:
— А може я все-таки сама?
— Сiдайте, хвора, ви блiдi, наче крейда.
У Галичi немає де розiгнатися. Машина, так i не набравши швидкостi, зупинилася бiля двоповерхового будинку на кiлька квартир. Власне, водiй i не намагався тиснути «по газах» — крутив вуличками пiд керiвництвом гарненької пацiєнтки, хоч i без того розумiв, куди їхати.
— У вас хоч є хто вдома? — запитав Стас, облишаючи жартiвливий тон.
— Так. Я кiмнату винаймаю. А господиня моя завжди вдома.
— Стервоза? — з розумiнням запитав Стас.
— Ну чому! — не згодилася Олена. — Нi. Навпаки. Дуже порядна i приємна жiнка. I до мене добре ставиться. Ми разом уже багато рокiв.
— А можна щось вас запитати? Маєте з десять хвилин? Хочу ще раз скористатися службовим становищем.
— Звiсно!
— Ви там близько до оформлення всiляких паперiв, — почав Стас. — Скажiть, часто у вашому мiстi продають i купляють нерухомiсть?
— Пояснiть запитання, — не зрозумiла дiвчина. — Що конкретно вас цiкавить?
— Що легше у Галичi — продати чи купити будинок?
— Звiсно, купити! — здивувалася вона. — Люди особливо грошей не мають. Хiба одиницi. А продати… Купа пропозицiй. Народ за кордон виїжджає. Помирають. Ви ж знаєте, що народжуванiсть у нас менша вiд смертностi. Населення зменшується щороку. От вам i ринок нерухомостi. Продають багато, купляють — одиницi. Я особисто знаю кiлькох, що вже роками продають. За безцiнь не хочуть, а пристойну цiну хто запропонує! Он мої знайомi вже два роки оголошення скрiзь виставляють.
— Хмм…
Iнформацiя викликала рiй думок. За iснуючої у мiстi ситуацiї, з якоїсь такої особливої причини «будинок з привидами» бажали придбати багато людей. I усi претенденти обiцяли не образити. Натомiсть, сам дядько, складаючи заповiт, не бажав, щоб дiм продався отак зразу. Чого раптом?
Не iнакше, обставини, яких вiн ще не знає.
— Отже, чобiтки вам знiмуть, — вирiшив Стас. — Що ж, я радий, що є кому про вас подбати. А ви можете менi зателефонувати? Сьогоднi. Щоб я не хвилювався.
Вона вагалася якусь секунду, а потiм запитала:
— Ви що, за всiх пацiєнтiв так переживаєте?
— А ви впевненi, що хочете бути «як всі»?
Вона не знайшла, що вiдповiсти, i лише коротко глянула на нього. Стас вiдкрив бардачок i потягся за блокнотом. Було пiзно, вона вже побачила. Масивний, чорного кольору пiстолет одразу кинувся в очi Оленi, вiдбиваючись у них подивом i навiть переляком.