— До мене вдерлися стороннi люди, — тихо промовив Стас, називаючи адресу. — Прошу приїхати, негайно.
— Це ви, лікарю? — пролунало у вiдповiдь. — Ми вже їздили до вас. Що, знову? Може вам здалося?
— Вони зараз тут, — ще тихiше сказав Стас. — Я прошу.
— Гаразд, їдемо, — пiсля секундного роздуму вiдповiв черговий.
У кiмнатi стояла мертва тиша. Стас нерухомо сидiв на диванi i лiчив хвилини. Зараз. Той, хто був на горищi, пiдiйшов до стiнки з килимом i застиг над нею. Кроки стали такими, наче вiн крався. А потiм твердо пройшовся до iншої стiни. Навiть було чути, як черевики шаркають по бетону i звук вiддаляється. Зараз вiн побачить у вiконце, як пiд'їжджає мiлiцейська машина. I тодi… Що? Не полiзе ж через нього! Маленьке вiкно серед голої вертикальної стiни на шестиметровiй висотi! Вiн кинеться донизу, i навряд чи його стримають дверi, що ведуть на горище. З ним доведеться зустрiтися.
Звук мотора з'явився зненацька, Стас одразу кинувся до вхiдних дверей, вiдчиняючи їх та обертаючись до входу на горище. Вони йшли не кваплячись — троє з чергового наряду. Одного Стас упiзнав ще з тiєї ночi, коли хтось вдирався до хати.
— Що там, доктор? — запитав старший лейтенант, скосивши очi на пiстолет у руцi господаря.
— На горищi, — промовив Стас, вказуючи на дверi.
Один за одним вони полiзли туди. У животi ще вiдчувався вакуум, а у грудях далi товклося. Ну! Очi прикипiли до отвору дверей та сходiв, коли почувся стукiт нiг мiлiцiянтiв, якi поверталися.
— Ну i хто там є? — запитав старший наряду.
— Що — нiкого?! — тiльки й вимовив Стас.
У вiдповiдь усi троє розвели руками. Стас прожогом майнув догори. Сховатися тут поза всяке бажання не було де. Просто не було! Старший пiднявся удруге. Засуви на вiконцi були надiйно замкнутими. Залишалося шкребти голову i ходити у розпачi самому тим же маршрутом, де п'ять хвилин тому гуляв iнший. А у цьому Стас не сумнiвався й зараз. Вiн навiть прочинив дверцята димоходу, якi також виявилися зачиненими з боку горища, отже, у димоходi також нiхто не мiг сховатися. Але Стас усе-таки запхав голову i посвiтив лiхтарем униз i догори. Менти стояли поруч i дивилися на нього з явною цiкавiстю.
— Лікарю, ну ви задоволенi? — запитав нарештi старлей, не приховуючи посмiшки.
— Вiн був тут! — вигукнув Стас. — Ходив, розумiєте?! З кiнця в кiнець! I оцей шлак, яким засипанi панелi, рипiв пiд його ногами! То в тому кутi, то в тому! Я тверезий! I галюнiв у мене не буває!
— Ну i де ж вiн подiвся? — спокiйно запитав сержант.
— Не знаю! Може, вiн по даху ходив?
— Докторе, подивiться, який нахил даху. Дах оцинкований. Неможливо. А якби i був хтось на даху, бляха б гримiла! Ви нiколи не чули як гримить покрiвельна бляха?
— Я тiльки можу сказати, що вiн ходив тут, — безпорадно розвiв руками Стас. — Може встиг вискочити, поки я вам дверi вiдчиняв? Але куди ж тодi…
— Ну, гаразд, — згодився черговий. — У вас також бувають безпiдставнi виклики, я знаю. Така вже наша з вами робота. Я гадаю, ми не будемо його фiксувати, потiм стiльки вiдписок…
— Будемо! — вигукнув Стас. — Повторюю: у мене немає галюнiв. Я чув, що там хтось є. А куди вiн подiвся… я не знаю. Але там хтось був, тому виклик прошу зафiксувати.
Вони ще кiлька хвилин безуспiшно вмовляли його i пiшли.
— Документи хоч у вас у порядку на цю «iграшку»? — запитав на прощання старлей, ще раз кинувши очима на пiстолет.
— Можу показати.
— Та нi, ми вам вiримо.
— Сподiваюся, що не тiльки у цьому, — промовив Стас, зачиняючи дверi.
Телефон рiзонув по вухах дзвiнком, поставленим на максимум. Тiло вiдреагувало миттєво. Нерви нiкудишнi.
— Станiславе Iвановичу, це Олена. Пробачте, ради Бога, я, напевно, розбудила вас.
— Нi, — вiдповiв Стас. — Щось сталося? У вас проблеми?
— Нi, все гаразд. Просто я була вимучена, випила таблетку вiд болю i заснула. А прокинулася щойно i… розумiю, що пiзно, але ж обiцяла.
— Дякую, — сказав Стас. — Я дiйсно чекав. Як ваша рука?
— Зараз нормально. А… у вас нiчого не трапилося?
— У мене? А чому ви питаєте?
— По голосу здалося, — тихо сказала вона. — Напевно, все-таки ви спали, а я розбудила.
— Хм… Ви до всiх така уважна? — ухилився вiд вiдповiдi Стас.
— А ви… — вона не наважилася повторити його вiдповiдь.
— Нi, не хочу я бути «як усі». Дякую, що подзвонили. Приходьте завтра, коли вам зручно.
Стас поклав слухавку. Вiн мрiяв про цю розмову вiдтодi, як мила пацiєнтка вийшла з машини. Але зараз дзвiнок був недоречним i спiлкування не вийшло. У нього iншi проблеми. Бажана розмова не принесла полегшення. Роздратованiсть не дасть заснути — сто вiдсоткiв.