— Не болiло?
— Ви знаєте, нi. Таке враження, що рука взагалi здорова, тiльки пов'язка заважає.
— Я старався. Перев'язки щодня, — говорив Стас, замотуючи руку. — Буду радий вас бачити. Дзвонiть, попереджайте коли вам зручно, щоб не чекали. Нi, дiйсно радий.
Вона пiшла до дверей, але якось нерiшуче взялася за ручку i обернулася до нього.
— А у вас справдi нiчого не сталося?
— А що, видно?
— Так. Дуже.
— Нiчого такого. Перетреться.
— Я… могла би бути чимось корисною?
— Нi, дякую, — видушив посмiшку Стас. — Хоча, якщо це можливо, випийте зi мною кави. Може це пiднiме мiй моральний дух. Просто так, нi про що не розпитуючи. У мене смачна кава. Ставити?
— Добре, — згодилася вона.
Каву так i пили, майже мовчки. Олена сидiла на стiльчику, боком до нього, доволi незручно для того, щоб зустрiчатися поглядом. Зате Стас мав нагоду розглядати її. Дивився на неї, а думки поринали у власнi важкi проблеми.
Зараз, удень, коли навколо снували люди, а навпроти сидiла чарiвна жiнка, Стас особливо розумiв, що важкiсть цих проблем аж нiяк не пов'язана з iснуванням нечистi або якогось прокляття, прив'язаного до старого будинку. Усе значно банальнiше. Було б надто просто, якщо б майже шiстдесят «кускiв» отак взяли й впали з неба, як здавалося зразу. Схоже, хтось проти. Але куди ж вiн зумiв заховатися? Та й методи у нього чи у них доволi екзотичнi. Чого чекають — щоб вiн вiдмовився вiд спадку, повiривши у чортiвню? Хоча, навiщо ж вiдмовлятись? Он, прокурор уже дає грошi. I нехай потiм собi ловить барабашку на даху. Це йому ближче за фахом. Хоча щось пiдказувало — i Мамчур, i багато iнших готовi вiдiрвати будинок з руками, навiть знаючи про «нечисть».
Голова була така порожня, здавалося, що думати нiчим.
— Дякую за каву, — промовила Олена, ставлячи чашку.
— Це я вам дякую.
— Легше стало? — її брова знову поповзла догори.
— Чесно — не дуже, — вiдповiв Стас. — Але я сподiвався. А менi можна вам телефонувати?
— Дзвонiть, — лише тепер вона уперше за весь час глянула на нього.
— А якщо просто так, не лише для того, щоб запитати про здоров'я?
— Гаразд. Але спочатку добре подумайте, чи вам це потрiбно. Сподiваюсь, я вас не образила.
ХIII
Будинок зустрiв напруженим мовчанням. Увiйшовши, Стас швидко обiйшов кiмнати, спустився до пiдвалу, потiм пiднявся на горище — пусто i тихо. Вiн стояв посерединi, марно намагаючись збагнути, де мiг ховатися непроханий нiчний гiсть. Виходило — нiде. Довелося перемацати навiть усю бляху. Покрiвля лежала надiйно зчеплена, жоден лист не пiднiмався, не було шпарини, крiзь яку можна залiзти ззовнi. Та й менти були правi — бляха при найменшому дотику видавала такий звук, що почуєш одразу. Вiкно також вiдпадало — нiяк не влiзти, хiба поставити довжелезну драбину. Але ж замки зачиненi зсередини! Залишався широкий димохiд, та й вiн мав засувку!
Голова йшла обертом, а руки-ноги ставали слабкими. Цей недосип вiдчувався зовсiм iнакше, анiж пiсля нічного чергування у лiкарнi. Воно й зрозумiло. Стас зачинив дверi до кiмнати, пiдставивши лом. При найменшому русi дверей вiн упаде на пiдлогу. Пiстолет знову опинився пiд подушкою, телефон — поруч на стiльчику. Очi заплющилися миттєво.
Вiн прокинувся вiд руху на горищi. У кiмнатi стояла темрява, отже — ще не ранок. Звуки долинали зверху, крiзь стелю. Щось грюкнуло i покотилося по бетонi в напрямку сусiдньої кiмнати, i одразу туди ж потупали ноги. Стас миттєво скочив з лiжка i взувся. Штани i так були на ньому, адже будинок перебував у «станi облоги». Кроки перейшлися назад, очевидно, вiн пiдняв те, що покотилося i повернувся. Серце гупало на повну.
Обережно пересмикнувши затвор, Стас узяв прихилений до дверей ломик i тихо вийшов у коридор. Клацнувши вимикачем, ввiмкнув свiтло на горищi. Перехрестившись у думках, Стас вiдiмкнув колодку i вiдчинив дверi. Нагорi грюкнуло. Ну… Ходи сюди!
Нiхто не поспiшав спускатися. I вiн з криком кинувся нагору, готовий побачити там що завгодно. Побачене вражало: на горищi нiкого не було. Стас обiйшов димохiд — єдине мiсце, за яким можна сховатися. Пiзно. Вiкно, як завжди зачинене зсередини. Дверцята димоходу також. Довелося посмикати i те i те.
Вiн що — невидимка?
Думка про це змусила обернутися миттєво. За спиною нiкого не було. Чорти б забрали… Тавтологiя як на диво до мiсця. I раптом очi знайшли на пiдлозi рiч, вигляд якої викликав здригання. Що це? Серед непотрiбного хламу, розставленого по кутках, ближче до стiни валявся порожнiй i вочевидь непридатний для використання газовий балон. А чи не стояв вiн минулого разу бiля протилежної стiни? Схопивши червоний гладкий цилiндр, Стас вiднiс його туди, прихилив до стiни, а потiм «допомiг» упасти. Пiдлога на горищi, безперечно мала нахил, але не настiльки, щоб балон мiг котитися сам. I вiн знову «допомiг» ногою. Тепер уже балон покотився у напрямку кута. Звук, з яким це вiдбулося, буквально рiзонув по нервах.