— Гадаю, цього не може бути, — сказав вiн.
— Як це, — не зрозумiв Стас. — Ви хочете сказати, що я брешу?
— Нi, чого ж, але… Скажiмо так — неправильно сприймаєте.
— Тобто у мене хвора уява…
— Ну що ви! — посмiхнувся отець Назарiй. — Звiсно, не хвора. Просто деяких речей не розумiєте. А тому невiрно трактуєте. Як би це пояснити… Нечиста сила не може ходити по горищу i вмикати свiтло. Затямте!
— Чому? — дурнувато запитав Стас.
— Хоча б тому, що не має рук.
Священик говорив без найменшого натяку на жарти i вiд того мурашки починали заповзати за комiр i рукави.
— Як немає? Пояснiть.
— Це духовна субстанцiя. Розумiєте? Вона може сидiти у вас або у менi. У кожнiй людинi. Сили зла живуть лише у чиємусь тiлi та розумi. I якщо дiйсно саме вони виннi у тих явищах, про якi ви розповiдаєте, то лише таким чином — стороння людина, яка пустила їх до себе, увiйшла до вашого будинку i зробила це руками або ногами. Тiльки так i не iнакше. А чортiв з рогами, якi з'являються на горищi, а потiм безслiдно щезають, не буває, — священик розплився у щирiй усмiшцi.
— Нормально, — здивувався Стас. — Куди ж тодi подiлася ця стороння людина? Не можу знайти, хоч плач.
— А я не сказав, що обов'язково так усе вiдбувалося, лише припустив, — пiдняв палець отець Назарiй. — А нечиста, як ви кажете, сила може бути i у вас самому. I тодi усе, про що ви розповiдаєте…
— Плiд моєї уяви, — завершив думку Стас. — I як це зробити? Як її вигнати?
— Вiрити в Господа Бога, — безапеляцiйно заявив отець. — У душi того, чия вiра iстинна, немає мiсця для темних сил.
— Усе це дуже не конкретно, — похитав головою Стас. — Менi що, просто зараз iти до церкви i молитися, доки не буде результату?
— Та нi, — розсмiявся священик. — Церква — лише зовнiшнiй атрибут вiри. Якщо ви її вiдвiдуєте, це ще не означає, що ваша вiра iстинна. Усе набагато складнiше. I вiдкрию вам ще одне: чим досконалiша з iнтелектуального погляду людина, тим складнiший i важчий її шлях до Бога! А ви — людина розумна.
— Дякую, — посмiхнувся й Стас. — Обнадiяли. А я гадав, прочитаєте молитву i проблеми скiнчаться.
— Навряд чи, — похитав головою отець Назарiй. — Але будинок ваш куплю з усiма привидами. Хе-хе… Навiть якщо за них ще дорожче схочете.
— А навiщо вiн вам, отче?
Спроба зазирнути в очi гостевi не дала результату. Той зiщулився, не вiдводячи погляду, i хитро посмiхнувся.
— Подобається менi. Старовину полюбляю. Мiсце гарне.
— А нечисть?
— I це плюс. Кому ж iз нею боротися, як не менi. Як вiдвертатися i не робити нiчого — дивись, по цiлому мiстi розповзеться.
Сказано це було надзвичайно серйозно. I навiть наступна широка посмiшка отця не допомогла обернути промовлену фразу на жарт. Думка, що священик збирається придбати будинок саме з цiєї причини, з'явилася несподiвано i не збиралася зникати.
— Та й освятити будь-який дiм з нечистю чи без — не зайве, повiрте, — додав вiн. — А матимете бажання поговорити — завжди будь ласка. У нас в глибинцi народ ще не дiйшов до усвiдомлення, що допомога психоаналiтика не є чимось ганебним.
— Хмм… оригiнально, — пробурмотiв Стас. — Це ви — психоаналiтик?
— Хороший священик завжди повинен бути ще й психоаналiтиком, — просто вiдповiв Назарiй. — Не смiю себе хвалити, бо це також грiх. Але принаймнi вiдповiдна освiта у мене є. Тож i ви не гребуйте моєю допомогою, якщо виникне потреба.
Вiн пiшов, залишивши маленький дешевий образок на простiй карточцi — такий, який дарував усiм.
ХV
Усе, ну геть-чисто все у цей день склалося наче навмисно.
Улюблена пацiєнтка з'явилась, як i обiцяла, близько другої. Перев'язки перетворилися на суто символiчну процедуру, адже рана гоїлася добре. Вода закипала. Анжела, пiдозрiло глянувши на лiкаря, пiшла розповiдати новини по iнших кабiнетах.
— Ну, привiт, — сказав Стас, коли медсестра вийшла.
— I вам привiт, — посмiхнулась Олена.
— Могли б i не «викати» лiкаревi, з яким уже третiй раз каву п'єте.
— Ну що ви! — продовжувала смiятися вона. — Як можна! Що вашi медсестри скажуть! Ревнуватимуть.
Вiн завiв її до перев'язочної, запропонував стiльчик, i, сiвши навпроти демонстративно близько, почав розмотувати бинт.
— Станiславе Iвановичу… хтось увiйде…
— А ми перев'язку робимо. Хiба нi?
Її волосся пахло хною i зовсiм трішки парфумами.
— Станiславе Iвановичу… Що ви робите?
— Вiдволiкаю вас вiд процедури перев'язки. Бо знову зомлiєте.
— Ста… Ну ви мене дiйсно вiдволiкаєте! А я хотiла щось попросити.
— Я весь увага, — Стас випростався i, взявши розмотану руку у свої, глянув на неї.