— Ну я серйозно, — смiялася вона. — У мене деякi проблеми. На сесiю потрiбно їхати. А тут он…
Олена навчалася заочно у Львовi.
— Особливих проблем не бачу, — знизав плечима Стас. — Перев'язки можете робити самi. Розмотати, змастити спиртом i замотати. Уся процедура.
— А шви? Менi там бути бiльше тижня.
— А шви знiмати за чотири днi. Ну, я гадаю, львiвськi хiрурги з цим упораються. Пiдете у будь-яку полiклiнiку.
— А тиждень не перестоять? — запитала Олена. — Не хочеться там ходити i шукати.
— Тиждень забагато, можуть нагноїтися, — пояснив Стас. — Нехай тодi лiкар приїде за викликом i знiме їх на мiсцi.
— Куди — до Львова?!
— Ну, не до Америки ж. Не бiйтеся. На каву напрошуватися не буду, — навмисне суворо пробурмотiв вiн. — Тiльки знiму й одразу назад.
— Що, точно?
— Точно, точно, — вiн пiдвiвся i вiдпустив її вже перев'язану руку. — Хоч попрощатися дозволите?
— Звичайно.
Вiн розлив воду по чашках, а поки кава парувала, пiдiйшов i легенько обiйняв Олену, знову зануривши нiс у її волосся.
— Станiславе Iвановичу…
— Ви ж дозволили!
— Так зарано! Нам ще каву пити!
— А я можу забути потiм. Склероз у мене. Дивуюсь, як досi нiкому пiнцета в животi не залишив.
Кавування минуло швидко, i вiн попрощався ще раз.
— Ми ж… вже прощалися, — намагалася протестувати вона.
— А я забув. Кажу ж — склероз. А до поїзда можна вас пiдвезти?
— А дуже хочете?
— Так.
— Тодi можна.
Шефиня перепинила його якраз на виходi з полiклiнiки.
— На ловця — звiр. До вас iшла, Станiславе Iвановичу. Мене сьогоднi не буде. Тож, якщо доведеться уночi оперувати, викликайте собi на асистенцiю Нагiрного. А чого ви так посмiхаєтеся? Пам'ятаю, напередоднi ледве ходили, а сьогоднi такий щасливий.
— Так до вашої ж довiри дослужився, — скаламбурив Стас. — Он, уночi хазяйнувати лишаєте. Бажаю, щоб гарно склалося.
— Дякую, а… що склалося? — не зрозумiла вона.
— Ну… те, що ви на нiч напланували… — усе його обличчя промовисто говорило: «Що ж тут розумiти».
— Не хвилюйтеся, складеться, — серйозно i доволi сухо вiдповiла вона.
Саме так. З шефинею не варто жартувати.
— Ой, Дiано Василiвно, — несподiвано згадав Стас. — У мене термiнова справа годинки до дев'ятої вечора, то я з вашого дозволу Гащака попрошу побути.
— Ради Бога, — вона з розумiнням хитнула головою. — Головне — щоб служба не страждала.
Ноги самi винесли на другий поверх. Мандрiвка у компанiї прекрасної пацiєнтки замiсть вслухання у сиру мертву тишу непривiтного будинку.
I подорож виправдала усi надiї. Невимушена розмова зав'язалася вiд самого Оленчиного будинку. Вони смiялись i жартували. А на виїздi з Галича Оленка несподiвано взялася за голову.
— Що трапилося? — не зрозумiв Стас.
— Та нiчого. Лишила вдома два морозива — вам i собi. Вибач, тобi й собi. Дуже класне. Збиралася й забула.
— А тепер його побачила i згадала! — Стас iз розумiнням кивнув на застиглий бiля узбiччя пiд деревами розмальований фургончик, що возив морозиво. — Зараз виправимо!
Вiн загальмував i почав здавати назад.
— Не треба, запiзнимося!
Але Стас уже вiдчиняв пасажирськi дверцята фургончика, стукаючи у вiкно.
— Мої вiтання у славному мiстi Галичi! Шеф, одне морозиво! Благаю!
— Порожняк… — розвiв руками водiй. — На базу повертаюся.
— Одне… Десь завалялося там… Ну дуже треба!
Зiтхнувши, водiй вилiз, вiдчинив рефрежератор i тицьнув надокучливому лiкарю холодний пластмасовий стаканчик. Кинувши грошi на сидiння i подякувавши, Стас побiг через дорогу.
Кiлометри до обласного центру здолали швидко, i поїзд ось-ось мав прибути. Вони стояли на перонi, дивлячись у сутiнках одне на одного.
— Щасливої дороги, — прощатися аж нiяк не хотiлось. — Якби не кляте чергування, взагалi довiз би тебе.
— Ти що, далеко! Я сама. Доберуся, не переживай, — Оленка посмiхнулася. — Дякую за йогурт.
— Який iще йогурт? — не зрозумiв вiн.
— А це було не морозиво! Йогурт. Але смачний. Правду казав чоловiк, що немає, а ти причепився!
— Я зателефоную завтра, — сказав Стас. — Зранку.
— Запитати про руку? — її тоненька брова, як завжди, заворожуючи поповзла догори.
— Це така манера причаровувати чоловiкiв?
— Що саме? — не зрозумiла вона.
— Оце… — Стас торкнувся пальцями її брови, яка вже встигла опуститися на мiсце.
— А що, дiє?
— А то ти не знаєш.
Рука зупинилася на щоцi i він легенько наблизив її обличчя до себе.
— Ти прибiчник бурхливих романiв. А я маю бути першою у цьому мiстi. Так?