— Добре сказано, — пiдхопив Стас. — То тепер мене, треба розумiти, до камери зi злочинцями. Так? У кращих традицiях?
— Станiславе Iвановичу, ви що полюбляєте дивитися погане кiно? — засмiявся помпрокурора. — Iнакше звiдки такi абсурднi припущення? Кримiнальних у нашому слiдчому iзоляторi вже кiлька мiсяцiв не було. Зараз узагалi порожньо. А мав я на увазi лише те, що для лави пiдсудних дiйсно доказiв наразi малувато. Проте для утримання вас пiд вартою, на жаль, достатньо. У вашiй роботi також є вiдповiднi iнструкцiї, якi ви не можете обiйти, хоч як би хотiли. От i ми в даному випадку. Потiм нас не зрозумiють. Тому доведеться. До з'ясування.
— Я маю право на телефонний дзвінок? — похмуро запитав Стас.
— Безперечно. I взагалi розраховувати на наше лояльне ставлення в усьому, що не суперечить закону.
ХVIII
Лояльне ставлення в особi чергового на сьогоднiшню добу капiтана Чепурного мало вигляд строкатого вовняного пледу i зайвої подушки.
— Це мiй, особистий, — пояснив Чепурний. — Хоч виспитеся нормально. Уявляю собi попередню нiч. Напевно, зовсiм не спали.
— Спасибi, — приречено вимовив Стас, влаштовуючись на лавцi слiдчого iзолятора. — Нiколи б не подумав, що доведеться…
— А я також два роки тому, вирушаючи зранку на риболовлю, не мiг уявити, що увечерi мене вже розпанахають у вашому закладi, — посмiхнувся капiтан. — Таке життя. Не грузiться, лiкарю, усе з'ясується. Чогось прокуратура зi шкiри лiзе, сам не розумiю…
Минула шоста вечора i райвiддiл вгамувався. Стало тихо i порожньо, лише окремi звуки розмов долiтали з «дєжурки». О сьомiй сержант принiс кiлька пирiжкiв, шмат сала, пiцу i чай.
— Наше, — пояснив вiн. — Хлопцi беруть iз дому на вечерю. — Їжте, лiкарю. Все ж краще, анiж державне.
— Дякую, — не приховуючи сарказму, промовив Стас. — Якщо мене не упечуть на п'ятнадцять рокiв, а ви потрапите до хiрургiї, обiцяю вiдповiсти вам тiєю ж монетою.
— Нi, — замахав руками той, — краще нехай вже вас… ой, що я дурне говорю. Не слухайте. Все буде гаразд. Кличте якби що.
Проковтнувши одним махом усе, що принесли, i вiдчувши задоволення, Стас влiгся на лавцi. Ковдра виявилася теплою. Сон почав пiдкрадатися здалека, незважаючи на незатишне оточення. Хоча… принаймні тут не ходили по горищу привиди. У такiй ситуацiї виспатися — половина справи. Принаймнi, щоб не звалитися завтра отак собi просто посеред дня. Скiльки вже ночей? А ця остання…
Проте чорнi думки не дозволяли. Його затиснули мiцно. Усе через клятий дiм. Навiть менти не розумiють, що вiдбувається. Пiдла iстота в особi Мамчура тепер навiть не подумає потрапляти на очi затриманому. Зробить усе опосередковано, через пiдлеглих. Не хотiв грошей? Вицикувався? На тобi! Отаким чином. Чого ж йому настiльки термiново хочеться влiзти до будинку?
Добираючись до свiдомостi, сон присипав набридливi думки, проте вони збирлися знову. Як та пiнка на поверхнi паруючої кави. Подуєш — вона розлетиться, а потiм знову затягує поверхню. Де зараз його машина? Що там з нею роблять? Чи так уже важко, маючи у розпорядженнi ще й труп, шкрябнути чимось по головi, а тодi по частинах «дев'яносто дев'ятої»? Особливо, якщо є зацiкавлення. Дуже просто. От вам i висновок експертизи, навiть якщо сам експерт i не у змовi. Тодi кiнець. От i засни з такими припущеннями.
Сплюнувши спересердя, вiн повернувся на iнший бiк. Нi, це занадто. I про лiкарiв плетуть багато усякого. Злочинцi у бiлих халатах — тепер улюблена тема. Може i на лiкарняному лiжку хтось зараз крутиться, не може заснути, думаючи щось подiбне. Проте за усi роки роботи Стасовi не доводилося бачити жодного, хто б зробив погано хворому задля власного блага. А плести — однаково плетуть. То чому тут має бути так? Такi ж самi люди працюють.
I вiн спробував надати думкам конструктивностi, адже зарадити собi можна завжди. Його звинувачували у наїздi на Мурашевич. Ту саму, з якою упродовж двох годин мав справу вже пiсля отримання нею травм. Двi години тiло постраждалої було у його розпорядженнi. Хiба ж це не давало пiдстав сподiватися допомогти собi? А розтин, який бачив сам вiд початку й до кiнця?
Справдi, її розiбрали вiд i до. Не сховалося нiчого. I грiх було не намагатися використати це для власного захисту, перебуваючи отут, у камерi, позбавлений iнших можливостей.
Капот його «дев'яносто дев'ятої» по висотi ледве сягав живота жiнки. Низу живота! Якщо ж брати до уваги захиснi дуги, удар мав прийтися ще нижче, i лiкарi б стикнулися насамперед iз переломами тазу, нiг, ну, нехай розривами кишкiвника. У загиблої ж постраждали органи верхньої частини живота i низу грудної клiтки. Отже, саме у цю дiлянку жiнка отримала перший, прямий удар. Потiм вже, коли котилася, травмувала i голову. Тож виходило, виступаюча передня частина машини, яка здiйснила наїзд, мала бути на тридцять сантиметрiв вище його «Лади». Як мiнiмум! А то й на усi сорок.