Шевчик увiйшов тiєї хвилини, коли Стас встиг прочитати його вдруге, i рука сама потяглася до волосся. Чухати голову тут було вiд чого. Тому, випивши нашвидко чашку кави у барi за рогом, Стас попрямував на вулицю Коновальця.
Будинок виявився доволi похмурою сiрою спорудою, як пояснював нотарiус, ще «польської» побудови. Прямi, дещо неотесанi форми з простими карнизами i високими вiкнами виростали над кованою старою огорожею, якiй, щоправда, було ще iржавiти й iржавiти. Кам'яна частина огорожi, змурована з бутового каменю, мала разом iз залiзом пережити ще не одного спадкоємця. Примiтивна, проста гладка й сiра штукатурка трималася мiцно, не збираючись нiде лущитися чи вiдлiтати. Дах узагалi виглядав як новий. Вочевидь, «рiдний» зовсiм зогнив, i господар знайшов можливiсть перекрити будинок. Оцинкована бляха виблискувала навiть у такий похмурий день.
Торкнувши хвiртку, Стас переконався, що вона на замку. Тому, озирнувшись ще раз на прямокутнi колони, якi пiдпирали ґанок, рушив до машини. У головi все плуталося i заважало зосередитися. Тому й неодразу «дев'яносто дев'ята» рушила з мiсця.
III
Олег виглядав незворушно. Вмостившись за столом, де два днi тому сидiв Стас, вiн читав заповiт, роблячи час вiд часу мiмiчнi жести, зрозумiлi лише нотарiусу, адже на обличчi останнього одразу ж з'являлися вiдповiднi. Стас вiдкинувся на диванi i перiодично починав барабанити пальцями по м'яких поруччях — благо, це нiкому не заважало.
Двадцять хвилин тому, вiдрекомендувавшись i показавши пану Шевчику своє адвокатське посвiдчення, Олег заглибився у документ. Цiкаво, що скаже вiн тепер? Два мiсяцi тому i щодо зовсiм iншого приводу Олег заявив недвозначно: «Старий, нам нiяк не виграти цього процесу. Повiр менi. Бери „тачку“, поки татусь не передумав, i вали пiд три чорти з цiєї сiмейки. Як на мене, краще все життя спати на задньому сидiннi „дев'яносто дев'ятої“, анiж бачити їхнi пики».
З одного боку, приятель мав рацiю. А з iншого… Не хотiлося привселюдно визнавати себе цiлковитим бовдуром. Тим паче, внутрiшнiй голос, який — нiде не подiнешся — ще зi студентських рокiв криком кричав проти, зараз наче зловтiшався, нагадуючи: «А я ж казав тобi… Тепер лишишся голий-босий у свої тридцять шiсть!»
Вони присiли у барi за рогом, де Стас два днi тому пив каву, щоправда, цього разу серйознiше — з вiдбивними та горiлкою. Власне, забавлявся Олег. Стас замовив собi лише сто коньяку, якого годинки за три не мав би вловити жоден даїшний апарат.
— То що робити? — почав вiн. — Що, дiйсно мирним шляхом? — цi прикрi проблеми не давали спокою навiть попри перспективи стати багатим спадкоємцем.
— А… ти все про своє… — здивувався Олег. — Ну ми ж дорогою усе вирiшили. Повiр, не виграємо нiчого. Там старий серйознi механiзми задiяв. Ну, отримаєш пiсля дворiчної «вiйни» по судах кiмнату у їхньому «едемi», так на розмiн вони однаково не погодяться i тягтиметься це вiчно. Стасику, у тридцять шiсть ще можна почати спочатку. Повiр менi. Забирай чотири колеса практично нових, поки вони не передумали, i пошли їх усiх назавжди. Дiтей не маєш — нiкому зле не зробиш. Розлучатися потрiбно культурно. — Вiн налив тепер уже сам.
— Гаразд, — махнув рукою Стас. — Просто… Не йде воно з голови. Прикро. Давай по справi. Щось вийде з цього?
— А чому ж не вийде? — не зрозумiв Олег. — Тобi, вважай, багатство з неба впало. Якраз у важкий момент життя. Я думаю, такий будинок… ну, що не кажи — центр мiстечка доволi чистенького, будiвля добротна… Газ, вода, каналiзацiя… Нехай там усерединi навiть голi стiни, однаково «кускiв» сорок зелених. Не менше. Це ж на дорозi не валяється!
— Сорок??. — наче не вiрячи, повторив Стас.
— А ти думав скiльки? Потiм квартиру собi купиш, де захочеш.
— Я про iнше питаю, — перебив Стас. — Що це за такий заповiт чудернацький? Що воно означає? Я вже з досвiду знаю, що як у документi багато рiзних умов, то потiм нiчого не доб'єшся. Будуть iз тебе жили тягти i нiчого не отримаєш.
— Та чому ж?! — вигукнув Олег. — Ти що менi не вiриш? Ну… — вiн тiльки розвiв руками, — пошукай iншого адвоката. — Там, де справа безнадiйна, я тобi зразу сказав. А тут… Стасику, ми ж зараз у всьому до Заходу тягнемося. Ти б бачив, якi тепер заповiти бувають! Нiчого тут аж такого немає. Ну, поїхали шарабани у твого дядька на старостi. То й що? До речi, за чинним законодавством, ти однаково не матимеш права розпоряджатися майном до пiвроку, хай що написав про це покiйний дядечко. Пiвроку не зможеш продати, хоч як би хотiв. Тож усього й дивного лише те, що цей термiн покiйний вирiшив просто подвоїти.