— А на фiга воно йому? — не вгавав Стас. — От скажи, на фiга?
— Подумаєм… — скорчив багатозначну міну Олег. — Варiантiв загалом немало, у тому числi й доволi неприємних.
— Наприклад?
— Наприклад, справдi «погнав» на старiсть i вирiшив розважитися пiсля власної кончини, щоб вам, нащадкам, життя медом не здавалося. А для того в iншого якогось нотарiуса склав iнший заповiт, за яким будинок має вiдiйти комусь iншому. Навiть тiй же Мурашевич, чи як її там. От тодi у вас i почнеться веселе життя…
— Нормально… — похитав головою Стас.
— Старiсть — вона гiрше дитинства, — вiв своєї Олег. — Люди таке чудять! От уяви собi, батько твiй за життя з ним щось не подiлив. А потiм помер. I дядечко твiй покiйний так i не отримав сатисфакцiї. Та й самому час уже лижi «туди» мастити. Дай хоч нащадкам його на прощання гризоти пiдкину…
— Ти так нiби вiдмовляєш мене. А фактично проживати — це як?
— Нiчого не вiдмовляю. Малюю ймовiрнi перспективи. А «фактично» — означає заходиш i живеш. Заборонити не мають права, адже на тебе заповiт. Пропишешся поки що в iншому мiсцi. А мине пiвроку, вже матимеш право прописки у будинку. До речi, якби хто потiм знайшовся, для суду це матиме значення. Жив, був прописаний, доглядав… А ще пiвроку — i продаєш. Покупцiв можеш уже пiдшукувати. Гадаєш, отак воно просто — взяв i продав? Головне — усе нотарiально засвiдчено. Усе з юридичного погляду недвозначно. Тим паче, у старого справдi немає ближчих родичiв. Це взагалi неймовiрна удача. Трапляється ж таке… Чому не зi мною…
— Гаразд, — перервав його роздуми Стас. — А скажи менi — ось я, припустимо, чергую цiлу нiч. Тим часом хтось зацiкавлений вдирається до будинку, пересуває меблi. Зранку прихожу, а мадам Мурашевич зi свiдками тут як тут: «Дозвольте подивитися, що у хатi робиться». I що?
— Ну, ти вже… — розвiв руками Олег. — Це вже злам! Злочин! Якщо так розмірковувати, то i сорок тисяч, якi у тебе в кишенi готiвкою лежатимуть, також можуть поцупити! Та й при порядках наших грошi, що у банку на твоєму рахунку лежать, не знати чи ти їх завтра так просто забереш. Ну, ти скажеш… Побачивши таке, одразу телефонуєш до вiддiлку мiлiцiї, складається протокол, а це вже документ, доказ для будь-якого суду. Та ти цiлковиту дурню городиш! Пса заведи, нiхто до тебе не влiзе. Сигналiзацiю постав…
— Що ж менi робити? — ця перспектива чомусь нiяк не хотiла вкладатися у головi. — Їхати сюди i жити цiлий рiк? А за якi шишi?
— А тут що, лiкарнi немає? — не зрозумiв Олег. — Яка тобi рiзниця, де рiзати?
— Свиней перед Рiздвом рiжуть, — буркнув Стас. — Людей — оперують.
— Ну добре, добре, — махнув рукою приятель, шукаючи очима бармена.
— А якщо у нього, ну, тобто дядька Тараса, все-таки знайдеться хтось iз ближчих родичiв? Ще й не дай Бог iз другим заповiтом. Ти ж казав… Чомусь же вiн призначив оцей рiк! Чому не одразу переписав будинок на мене?
На це Олег лише стомлено звiв очi:
— Ну то вiдмовся! Iди до цього Шевчика i вiдмовся. Вiдмовишся? Ото ж бо. А в разi виникнення якоїсь непевної ситуацiї є я. Упораємось. Ти врахуй ще одне. Дату складання заповiту бачиш? А дата смертi? О! Шариш? Людина вiдчула наближення кiстлявої i бiгом склала заповiт. I зразу бабах — до праотцiв. Саме така ситуацiя вимальовується. Завтра-позавтра йому ще гiрше стало i було вже не до того, щоб передумувати. Гадаю, якщо другий документ є, то датований вiн значно ранiше, а це дає перевагу тобi. Потiм видiлиш менi куточок у своїй похмурiй спорудi, як жiнка з дому вижене.
I Олег, розплившись у посмiшцi, поляскав приятеля по плечах. Йому було вже досить.
IV
Будинок дихнув невiдомiстю, сируватою затхлiстю зачинених кiмнат i якимось особливим запахом. Кожному житлу притаманний свiй запах. Мав його i цей будинок. Дверi рипнули, Стас переступив порiг. Серце чомусь калатало.
У кiмнатах не було безладу, навпаки, хтось поприбирав, зачиняючи дверi востаннє. Простi хiдники лежали розправленими, як i подушки на єдиному лiжку, а точнiше — велетенському диванi без спинки i перил. На столi у кухнi скромна скатертина, у старих шафах чистий посуд. Жодних залишкiв продуктiв. Походивши по кухнi, Стас не знайшов навiть солi.
Усе повнiстю вiдповiдало свiтлинам, якi вiн тримав у руках. Це були другi екземпляри i на них, так само, як i на тих, що залишилися у Шевчика, стояли нотарiальні печатки. Походивши по будинку, Стас переконався у повнiй вiдповiдностi розташування меблiв, як i на фото.
Довелося облазити горище, на якому була ще й мансардна кiмната, i пiдвал — глибокий, викладений бутовим каменем, таким, як огорожа. Усе це було ще «рiдним». Як сказав пан Шевчик — польське. Усе було старе, але надiйне. Працювали комунiкацiї, вiдчинялися й зачинялися замки на вiкнах та дверях.