Будинок виглядав цiлком життєздатним органiзмом, у якому бракувало лише… серця. А сам вiн — чужорiдним органом, який збиралися трансплантувати туди. Рiк — доволi розповсюджений термiн у трансплантологiї. Пересаджений орган має властивiсть вiдторгатися. I коли ведуть мову про це, часто кажуть «до року», «пiсля року». Чи не з цих мiркувань колишнiй господар призначив рiчний термiн?
Стас мимоволi струснув головою. Що за дивна аналогiя… Навколо нього лише кам'янi стiни, не здатнi, як здавалося, хотiти i не хотiти, приймати i не приймати. I зовсiм не час перейматися дивацтвами.
Для початку у планi налагодження стосункiв iз цим «органiзмом» Стас вирiшив уперше пообiдати у власному будинку, який, звiсно, ще не був по-справжньому його. Але з чогось потрiбно починати. Їсти не надто хотiлося i вiн, порiзавши сир, заварив кави у якiйсь фаянсовiй посудинi, що найкраще пiдходила для цього.
Багато що здавалося дивним, але одна обставина одразу кинулася в очi. У будинку не було нiчого, що нагадувало б про померлого господаря. Одяг, фотографiї, листи, якiсь записи… Усе це мало б десь тут лежати! А якщо не усе, то хоча б щось iз того. Стас обдивився увесь будинок, не пропустивши жодного закутка чи шафи.
На однiй з них, старовиннiй, судячи з вигляду, верх мав доволi цiкаву форму. Один суцiльний карниз по усьому периметру створював пiдвищення, а сама площина дерев'яної поверхні була наче поглиблена i ховалася за ним. Отут у ближньому кутку i стояв «шаховий» годинник. Узявши, Стас роздивився його.
Спарений годинник, що використовується для гри у шахи, у дорогому сувенiрному виконаннi. Обидва його циферблати були заведенi, а далi годинник просто зупинили у процесi гри так, наче партiю довелося вiдкласти. Червоний «прапорець» одного з циферблатiв загрозливо завис перед наступним падiнням. Той, хто грав пiд ним, вочевидь, був у жорсткому цейтнотi i ризикував програти через брак часу. Його супернику, згiдно з положенням стрiлок на iншому циферблатi, залишалося на роздуми бiльше двох годин. У подiбнiй ситуацiї належить здаватися. Пальцi натисли одну з кнопок i циферблат iз завислим «прапорцем» одразу продовжив вiдлiк. Ще трохи. Ще якусь хвилину… Ну!
«Прапорець» упав, оголошуючи програш невдахи, й одночасно залунав рiзкий дзвiнок, примушуючи здригнутися вiд несподiванки. Поставивши годинник на мiсце, Стас облишив невчаснi фантазiї.
То де ж воно — оте особисте?
Нотарiус Шевчик недвозначно заявив, що родичiв у померлого не було. Окрiм Стаса. Тодi кому це могло знадобитися? А може воно лежить саме у нього, просто мова про це ще не зайшла? Нiсенiтниця. Ну, фотографiї, документи, листи — хто зна. А одяг?
Стук у вхiднi дверi добряче смикнув за нерви. Вони, виявляється, були у «натягнутому» станi. От i прийшов хтось знайомитися. Стас уявив свою вдягнуту у тюнiнг «дев'яносто дев'яту» на подвiр'ї, яке усi вже звикли бачити порожнім. А мiстечко маленьке.
Вiн був огрядний — цей чоловiк з вусами у легкiй джинсовiй куртцi. Очi зацiкавленi, завбачливий, не надто щирий вираз.
— Пробачте… Ви, напевно, господар новий… Так менi здалося.
— Припустимо, — ухилився вiд деталей Стас. — Чим, як то кажуть, можу…?
Вiн посмiхнувся трохи ширше i простяг вiзитну картку. Василь Iванович Дармороз, власник мережi магазинiв «Ласощi» i бару «Олена», мав звичку плести язиком багато i не надто виразно. Та з потоку слiв усе-таки вдалося зрозумiти його основну думку.
— Знаєте, Василю Iвановичу, — скрушно похитав головою Стас, — поки що говорити про це рано. Але вашу вiзитiвку я сховаю i матиму на увазi. I якщо дiйсно вирiшу продавати будинок, вам першому повiдомлю про це.
Задкуючи i переконуючи, що кращої цiни у мiстi йому не запропонують, бiзнесмен забрався.
— Заходьте до нас будь-коли! — вусата постать махнула на прощання рукою.
«Швидко», — здивувався Стас, усвiдомлюючи, як може поширюватися iнформацiя у маленькому мiстечку. Але випити другу каву йому все-таки не дали. Стук цього разу виявився обережнiшим, тихiшим. Такий, що мав би належати жiнцi.
Так i є. Темний капелюшок над сивими кучерями кидав тiнь на очi. Худорлявi щоки трималися спокiйно, на губах була свiтла помада, якою користуються старушенцiї.
— Пан Станiслав Ковач?
— Так. А ви, пробачте…
— Мене звати Неонiла Йосипiвна.
— Мурашевич… — з розумiнням кивнув Стас.
— Так, це я.
— Ну, що ж, проходьте, — вiн вiдiйшов убiк, даючи дорогу i уявляючи, як ця стара шкапа посуне зараз по кiмнатах, заглядаючи в усi кутки, чи вiн бува не встиг зробити євроремонту за пiвдня. Вiзит цiєї панi виявився несподiваним, i Стас зловив себе на тому, що не встиг визначити лiнiю своєї поведiнки при спiлкуваннi з нею. Вiн навiть не пам'ятав чи бува не посунув необережно куди якесь крiсло чи тумбу.