Вона не полiзла по кутках, а зупинилася у передпокої.
— Куди дозволите?
— Наскiльки я розумiю, вам дозволяється скрiзь… — розвiв руками Стас, беручи iнiцiативу.
Вона лише здивовано хитнула на це головою, вдаючи нерозумiння.
— Гаразд, я п'ю каву. Прошу вас до кухнi. Складiть менi компанiю, якщо бажаєте.
— Хiба для годиться, — вiдповiла вона. — Щоб не створювати незручностi. Пане Станiславе…
— Можете називати мене Стасом. Я молодший, та й у наших краях незвична така форма звертання.
— Гаразд, — вiдповiла вона, присуваючи до себе чашку. — Так от, пане Стасе, я хотiла б одразу прояснити ситуацiю, щоб мiж нами у майбутньому виникало якомога менше непорозумiнь. Ви ж збираєтеся тут затриматися?
— Не виключено, — кивнув Стас, беручись до кави.
— Так от, хочу насамперед попросити вас не ставитися до мене як до ворога. Уже це вiдчуваю. Не варто. Так чи інак, нам доведеться спiлкуватися, але, повiрте, я не збираюся хоч якось ускладнювати вам життя. Не подумайте, що я вдиратимусь у ваше житло, стежитиму за вами. Це ж ваше житло, воно належить вам по праву. Розумiю, кожна людина має право на приватне життя i нетактовно туди лiзти. Але водночас я дбатиму про те, щоб волю Тараса Андрiйовича було виконано, адже вiн також має на це право. Ви ознайомились iз заповiтом i розумiєте, про що я. Тому хочу звернутися до вас — давайте виконаємо її разом, як iнтелiгентнi люди, не псуючи життя одне одному. Повiрте, я зацiкавлена, щоб усе саме так i сталося, як вiн бажав.
— Я не проти, — знизав плечима Стас. — I також сподiваюся, що нашi стосунки не будуть обтяжливими як для вас, так i для мене. Взагалi-то… Я вiдчуваю, що ви знаєте про мене бiльше, анiж я про вас. Хотiлося запитати, ким ви доводилися дядьку Тарасовi. Якщо, звiсно, це не є некоректним запитанням.
— Та нi, — похитала головою вона. — Чого ж… Я взагалi фiлолог за освiтою, все життя пропрацювала, але у моєму словниковому запасi немає такого слова. Як ви вважаєте, ким доводяться одне одному двоє самотнiх старих людей, якi не пов'язанi шлюбом, якi за вiком уже не можуть перебувати у близьких фiзичних стосунках, мiж якими немає грошових вiдносин… Як це назвати? Якщо двоє людей просто поважають i довiряють одне одному настiльки, щоб дозволити звалити на себе тягар самотностi iншого?
— Дякую, зрозумiв, — нiяково промовив Стас. — А ким був Тарас Андрiйович за життя? Пробачте, але ми не пiдтримували стосункiв пiсля смертi моїх батькiв.
— А ви i за життя батькiв стосункiв не пiдтримували, — зауважила жiнка. — Вас цiкавить, де вiн працював? Був директором мiсцевого краєзнавчого музею аж до виходу на пенсiю.
Вона зiбралася йти, i марно намагався Стас прочитати щось у поглядi цiєї жiнки — лише спокiй, на який здатна лiтня людина.
— Неонiло Йосипiвно, — пiдвiвся i вiн. — А… ще… дивно, але житло у такому станi, нiби перед цим… Ну, словом, у будинку не знайшлося нiчого, що нагадувало б про мого дядька. Ну справді… Вiн помер кiлька тижнiв тому, а тут узагалi немає особистих речей, фотографiй, ну, ви розумiєте… Ви тiльки не подумайте, що…
— Пане Стасе, — спокiйно, але рiшуче перебила вона, — ви ж приїхали по будинок. Точнiше, по грошi, якi вiзьмете через рiк вiд його продажу. Я за те, щоб так i сталося, хоч при бажаннi могла б спробувати завадити вам. Але для чого? Та й вам навiщо тепер сорочки i листи людини, яка не цiкавила вас стiльки рокiв? Повторюю ще раз свою пропозицiю: давайте виконаємо умови заповiту i залишимось при своїх iнтересах.
— Давайте, — погодився Стас. — Тiльки от ви мої iнтереси знаєте, а я вашi нi.
— Дотримати виконання умов цього заповiту — ось мої iнтереси. Я, до речi, також самотня людина i не знаю, кому передати своє житло пiсля смертi. То навiщо менi ще один будинок? Навiщо багатство, яке не можна забрати туди? Якi ж у мене ще можуть бути iнтереси?
— Гаразд, — Стас тiльки розвiв руками. — Радий був познайомитися з вами. Сподiваюсь, ви залишите менi якiсь свої координати на випадок… Ну, раптом менi потрiбно буде щось…
— Звiсно.
Вона вийняла з сумочки ручку i написала у блокнотi адресу i домашнiй телефон.
Почерк був рiвний та калiграфiчний, на нього зовсiм не впливало помiтне вiкове тремтiння рук. До кави вона так i не доторкнулася.
V
Вiдчуття, що мусить щось статися, постiйно пригнiчувало Стаса. На здоровий глузд воно не було пiдкрiплене нiчим серйозним, i вiн щиро дивувався, що цi старi самотнi стiни, котрi вже встигли увiбрати в себе сирiсть пiсля смертi господаря, так дiють на нього — людину в принципi не вразливу.