Пiзня година. Тридцять п'ять хвилин тому з помешкання Берковича вийшов чоловiк, забравши iз собою ящик з якимось пристроєм. Клiєнт. Майстер працював довго. Схоже, бiльше нiхто не прийде. На другому поверсi свiтиться одне вiконце. Ну, що?
Вулицi Галича у такий час ставали практично безлюдними. Загасла вивiска його приватної майстернi на будинку. Отже, все. Якщо увiйти зараз, нiхто не бачитиме. Вiдтiснити вiд дверей i покласти на пiдлогу. Пiстолет у бiк, адже на ньому не написано, що газовий. Ця паскуда повинна викласти усе. Тим паче, є можливостi зловити його на брехнi. А раптом складеться iнакше? Що, як затиснеться i мовчатиме? Якщо кiнець-кiнцiв Беркович не головний у цiй аферi i за ним дiйсно стоять великi люди, починаючи з Мамчура? Тодi мало не здасться. Так, схема власного захисту на цей випадок була, от тiльки чи спрацює вона?
Ну, що???
Кущi надiйно ховали вiд поодиноких перехожих. Спiтнiла й напружена рука стискала пiстолет.
Уперед чи назад?
Телефон тихенько завiбрував у кишенi. Якого бiса… Оленка? Вiн же просив не дзвонити. Невже так важко слухатись?
Номер виявився чужим. Вiдповiсти? Поруч нiкого. Зовсiм.
— Слухаю…
— Станiславе Iвановичу? — тихий голос одразу здався знайомим.
— Так.
— Менi потрiбно термiново з вами зустрiтися. Не так давно ми з вами мали розмову…
— Хто ви? — так само тихо вимовив Стас, упiзнаючи того, хто свого часу не бажав назватися.
— Беркович…
Здавалося, кущi навколо захиталися, а земля почала пливти з-пiд нiг.
— Хто?!
— Моє прiзвище Беркович, — замолотив той. — Радiотелемайстер, вiдомий у мiстi, може ви чули. Я розумiю, котра година, але менi потрiбно термiново. Я поясню.
— Гаразд, вiдчиняйте дверi, — промовив Стас.
— Нi, не у мене, — продовжував трiскотiти той. — Я не хочу, щоб хтось мiг бачити, розумiєте…
— Нiкого тут немає, — сказав Стас. — Зовсiм нiкого.
— Звiдки ви знаєте?
— Годину спостерiгаю за вашим будинком.
— Навiщо?!
— Поговоримо. Ви ж самi хотiли. Вiдчиняйте. Не бiйтеся.
— Вiдчинено…
Погляд Берковича блукав. По Стасовi, стiнах, дверях… Клацнув замок, i господар нерiшуче показав у напрямку кiмнати.
— Давайте краще нагору, — запропонував Стас.
— Чому? — не зрозумiв Беркович.
— Я тут не хочу. Ведiть догори. Якщо бажаєте говорити.
Знизавши плечима, господар рушив сходами. Вони всiлися у невеличкiй кiмнатi, заставленiй рiзного роду приладами, що очiкували на ремонт.
— Гармидер конкретний, — вибачився той, кого позаочi пiвмiста називали не iнакше як Берко. — Там унизу… я б i каву запропонував. I до кави.
— Давайте краще до справи, — сухо промовив Стас. — Це ж ви колись телефонували увечерi. Не бажали назватися. Я упiзнав.
— Я, пробачте, розумiю вас. Негарно вийшло. Та це вже минуле. — Беркович зiбрався з думками. — Ви… людина у нас нова, так би мовити. Проте я дещо знаю про вас. Тому вислухайте i не перебивайте. Станiславе Iвановичу, ви ж… у нас тимчасово? Я знаю — так. Чи не хотiлося б вам вигiдно продати ваш будинок? Я пiдкреслюю — вигiдно!
Довелося невизначено скривитися, аби рот не почав роззявлятися сам собою. Отакi повороти…
I як це належало розумiти?!
Перше враження вiд почутого справляло, що називається, мiшком по головi. «Чи не тобi я продав його учора?» — хотiлося спитати цього дiяча. А наступне… Вiдчуття, що цю комбiнацiю потрiбно розiгрувати напевно, охопило з головою. Комбiнацiя, вiд якої справдi залежить подальша позицiя на дошцi. I можливо, життя дiвчини з суницями.
Бiсова душа… Що це все означає?!
— Приємно, що ви про мене чули, — швидко вiдповiв Стас. — Але гадаю, менi про вас вiдомо значно бiльше. Слухаю вашi конкретнi пропозицiї.
Розгубленiсть Берковича дедалi зростала.
— Конкретнi… Хай будуть конкретнi. Я хочу запропонувати вам гарну цiну. Цiну бiльш нiж пристойну. Таку, якої не дасть нiхто. Не побоюся навiть сказати — захмарну.
— Родiть вже нарештi, — пiдштовхнув Стас.
— Двiстi тисяч, — озираючись, вимовив Беркович. I ще тихiше додав: — Євро.
Нiколи не будучи високої думки про власнi артистичнi таланти, Стас злякався. Якось в одну мить. Вiдбувалося щось незрозумiле. I зараз йому просто не вистачить здiбностей переграти цього єврея i тих, хто стоїть десь за ним. Проте момент був такий, що не iти ва-банк мiг дозволити собi лише повний лох. Той, кому вiн уже продав учора «дiм з привидами» за п'ятдесят п'ять, сьогоднi пропонував двiстi, причому в iншiй валютi.
— Пристойна цiна, — не скидаючи маски повної байдужостi, так само швидко вiдповiв Стас. — А вам вiдомо, шановний пане Беркович, що продавати будинок я не маю юридичного права? Ви ж кажете, що усе про мене знаєте.