— Менi прикро, — зiтхнув Стас. — Але… розумiю, ви скажете, що це паранойя…
— Скажу! — вигукнула вона. — Нi, якби людина з вулицi — iнша справа. А ви, лікар, не хочете розумiти елементарних речей!
— Я хочу, — казав Стас, — але не можу. Щойно ваш Каширов ледве не вiдправив мене на той свiт.
— Ви жартуєте? — у неї вiдняло мову. — Нi, ви знущаєтеся з мене.
— Аж нiяк, — стримуючи лють, заперечив Стас. — А якщо це був не вiн, то абсолютний двiйник або брат-близнюк.
— Абсолютних двiйникiв не буває, а братiв у нього немає, — швидко вiдповiла лiкарка. — Чого ви вiд мене хочете?
— Iрино Iванiвно, — ледве перевiв подих Стас, — дорогенька… Я бiльше в життi вас не потурбую, присягаюся… Вiдвiдайте вашого хворого просто зараз. Йому ж це не зашкодить. А дiставатися туди вiд сили десять хвилин. Я прошу. Не те що прошу — благаю.
— Гаразд, — швидко вiдповiла вона.
Банк «Аваль» Олег характеризував як один з найнадiйнiших, Тому решта суми за браком часу мала осiсти там. I поки перевiряли його документи та готували усе необхiдне, дурнi думки у головi продовжували свою справу, а руки розгортали дорожнiй листок, поцуплений iз фургона. Той, хто не по днях, а по годинах швидко i вправно опановував детективну справу, вже добре розумiв, що з найменшої дурнички зачiпок може знайтися багато. Сама ж справа була наче наркотик — затягувала умить, а от щоб кинути…
Однокурсник Василь працював у Франкiвському управлiннi охорони здоров'я. Саме вiн i допомiг не так давно Стасовi влаштуватися у Галичi. I зараз Стас з нетерпiнням набирав його номер.
— Слухаю, Станiславе! Ну як влаштувався? Я чув, ти вже й «нагудiти» добряче встиг!
— Привiт. Багато що встиг.
— А як з тiєю загиблою, утряслося?
— Цiлком. Якби не ваш нейрохiрург, мiзки якого ще у нормальному режимi працюють…
— Ну, годi. Зараз на нашого брата почнеш наїжджати. Чого дзвониш?
— Прохання. У Франкiвську працює лiкарем Бiлоус Алла Максимiвна. Менi потрiбно знати де. Ти ж ближче до кадрiв.
Серце завмерло. Саме таке прiзвище читалося на лiкарськiй печатцi, прибитiй у шляховому листку фургона «Молочної країни». Саме ця лiкарка сьогоднi зранку засвiдчила, що водiй Коваленко Вiктор Петрович, вiн же iнвалiд першої групи Iгор Каширов, тверезий, здоровий i готовий до виїзду.
— Сам про таку не чув, — без заминки вiдповiв однокашник. — Зроблю. Якщо вона десь у великiй лiкарнi, знатимеш уже сьогоднi увечерi. А от якщо у дрiбненькiй приватнiй клiнiцi, тут важче. Але знайдемо. Скiльки того Франкiвська? Заскоч колись!
— Заскочу, — пообiцяв Стас, думаючи вже про iнше.
Усе-таки до Коломиї треба було їхати самому. Тодi б точно. Але до хати його б швидше за все не пустили. Побачити зараз пусте лiжко Каширова на власнi очi — ось чого хотiлося понад усе. Бiсова душа, як же пощастило. Якби не почув… А дверцята! Отримав би битою i навiть за пiстолета не встиг схопитися. А пiд машиною… Усе це згадувалося без перебiльшення зі здриганням. Вистежили, наче пiонера. Пастка на лоха, що називається. От би збагатилися хлопцi на закинутiй фермi! Обрубали кiнцi, а тут ще й подарунок — сто «штук» єврикiв у кишенях… Кiно! Усi шляхи вели на той свiт. Береже якийсь янгол…
I раптом при згадцi про янгола знайома мiстика полiзла до голови повним ходом. Який там янгол! Просто ще не час! На все своя година. А у нього що там — Маленький Принц. Його символ розташований трохи вище. Наступний. Перед ним ще… Нi, перед ним дуже давно було оте «багато що». Тепер нi. Тепер залишилася тiльки «дiвчинка з суницями». I доки вона жива, йому нiчого не загрожує. А скiльки вiн вже не чув Оленки?
Неслухнянi пальцi набрали комбiнацiю кнопок.
— Так… Куди ж ти пропав? Казав, скоро…
Слава Богу!
— Не пропав я, квiтко. Ще тримаюся. А ти як?
— Погано… — крiзь сльози вiдповiла вона.
— Що?! Що сталося?!
— Щось не те зi мною. Захворiла, напевно.
— Що у тебе болить? — майже по складах запитав Стас.
— Живiт. Слабо. Нудить…
— I коли це почалося?
— Учора.
— Коли?! — мало не заволав Стас.
У залi почали оглядатися, а вiн тепер лише голосно i розгнiвано шепотiв у трубку.
— Як це учора? А чому я нiчого не знаю? Ми з тобою цiлий день говоримо i ти… Доба!
— Не кричи, — попросила Оленка. — Менi погано. Учора лише трохи, iнодi. I сьогоднi майже не турбувало. А зараз…
— Пробач, — схаменувся Стас. — Ти на роботi? Сиди там. Уже дзвоню Нагiрному, вiн своєю машиною приїде i забере тебе. I я швидко буду. Слухайся його. Будь ласка. I не плач.
Розмова з Богданом зайняла не бiльше хвилини. Добре, хоч є надiйнi друзi, колеги. Iнакше б… Але думку перервав iнший дзвiнок. Коломия. На тому кiнцi наче й не збиралися говорити, проте «алокнувши» кiлька разiв, Стас доглупав, у чiм рiч. Голоси у трубцi були далекими, проте чулися добре.