Усi почаркувалися й загомонiли. Як i годиться для маленького виробничого сабантуйчика, або ж корпоративу.
— А я сам у штани мало не наклав, коли кровануло, — не мiг заспокоїтися Нагiрний. — I головне — несподiвано так. Хоч не одну таку зробив, але ж…
— Станiслав Iванович вчасно втрутився! — пiдняв догори палець Гащак.
— До того ж, є закон пiдлостi, що не кажи! — продовжував Нагiрний. — Для «свого» обов'язково щось має не так вийти. Тож дякую, Стасе, що не залишився бiля вiкна стояти!
— А з реконструкцiєю усе нормально вийшло? — серйозно запитала Павловська. — Наслiдкiв не буде?
— Сподiваюся, нi.
— А ми, — шефиня багатозначно посмiхнулася, — сподiваємося, що ви старалися для себе насамперед.
— Так-так! — пiдхопив Нагiрний. — I дiтки ще будуть, i не одне.
— I ми ще зберемося у вашому, як ви кажете, «будинку з привидами» з нагоди ще приємнiшої подiї. Входини ж так i не вiдгуляли?
— Хто-хто, а ви, гадаю, маєте найкраще знати, що й не гулятимемо, — нахилившись до Павловської, тихо вiдповiв Стас, поки iншi жартували.
— Чому? — так само тихо запитала вона.
— Гадаю, ви краще розказали б менi про це.
— Може, нам пiти? Тихенько так, непомiтно, — запропонував Нагiрний. — А ви поговорите.
— Нi, ми потiм, у кабiнетi, — картинно посмiхнулася Павловська. — Свято мусить бути для всiх. Наливайте.
Проте до кабiнета дiйти не вдалося. Шефиня приперла його у роздягалцi, куди Стас прибiг, аби привести себе до порядку.
— Станiславе Iвановичу, давайте порозумiємося. Думала, ми випили мирову, а ви далi…
— Що далi? — не зрозумiв Стас. — Хiба я чим вас образив?
— Нi, але ви продовжуєте котити бочку на мене. Якiсь незрозумiлi натяки… До чого?
— До того, що не треба вважати когось дурнiшим. Ви ж i так знаєте, що входин у мене не буде! Чого виставу влаштовуєте?
— А чому не буде? Нi, я не те що напрошуюся, просто ви говорите загадками. А я дiйсно не розумію, про що мова.
— Тодi пробачте, — розвiв руками Стас. — Я був неправий. Тiльки якщо вас дiйсно цiкавить питання чому, спитайте ваших друзiв. А якби ще потiм i менi пояснили, був би дуже вдячний.
— Почекайте, вам що, ставлять якiсь перешкоди до успадкування будинку? — не вгавала Павловська. — Ви… маєте на увазi прокурора нашого? Мамчура?
— Вашого, — поправив Стас. — Хоча, власне, я вже не маю до нього жодних претензiй. Просто не зрозумiло, чому. I будинок уже практично не мiй, тому й не буде входин.
Павловська заклякла у дверях з непiдробним подивом на обличчi.
— I мене завтра вже тут не було б, якби не прикрий випадок iз Оленою. А так доведеться затриматись. Сподiваюся, не надовго.
Вона так i залишилася у роздягалцi, а Стас вiдчув, як знову шкребе на душi. Коли ж нарештi вiн зумiє отам, глибоко усерединi, махнути рукою на все? Коли це трапиться? Давно вже час. Було б легше.
Оленка щойно прокинулася. А посмiшка мала вже бiльше сили, нiж до сну.
— Ти зовсiм тверезий. А йшов пиячити.
— Шефиня протверезила, — махнув рукою Стас. — Ти як?
— Добре. Скажи, ти не вiдчуваєш до мене відрази? — Оленка дивилася йому у вiчi.
— Чого раптом?
— Вiд усього цього. I вiд розповiдей про iншого чоловiка.
— Але ж вiн у минулому?
— Так.
— То про що мова? Можу слухати без найменших ревнощiв. Я чекаю, коли одужаєш. Скучив. Дуже.
Вона вдячно притислася до його руки. А Стас несподiвано вiдчув, як постать того, хто справдi не викликав ревнощiв, починає раптово виростати до непомiрних розмiрiв, хоч i без найменшого стосунку до його подруги. Ого… Ця людина несподiвано перетворилася на пазл, який вдало ставав на одне з найпотрiбнiших мiсць, створюючи цiлий фрагмент клятої картини. Схоже, це не скiнчиться нiколи.
— Скажи, а у той день, коли мiй дядько помер, вiн сам прийшов чи ти запросила?
— Сам, — здивовано вiдповiла Оленка. — А чому ти…
— Отже, мiг знати.
— Знати що?
— Що помер Мироненко. Вiн же, Сергiй твiй колишнiй, не стороння людина у мiстi. Жив тут. Та й батьки… Скiльки того Галича? А тут директор музею. Не остання людина. Мiг знати. Та що я гадаю! Ти ж знала, що Йосипiвна з дядьком у стосунках? Отже, i йому це було вiдомо.
— Напевно, — нiяково згодилася Оленка. — Колись ми говорили про них.
— Ну, ось. Дiзнався, що помер Мироненко. Розумiв, що Мурашевичка там, бiля нього. Де ж їй бути iще? Тому й прийшов до тебе. Скажи, а ти залишала його самого у квартирi?