Але цей вечiрнiй дзвiнок чомусь рiзонув i по його напружених нервах. Останнiй вечiр у Галичi. Остання нiч. Зранку у дорогу. Вони кидають усе як є — Оленчину квартиру, роботу. Паперовi клопоти вiдкладаються на потiм. Лише одна справа не могла чекати — вiд'їзд. Подалi з мiста, яке залишило стiльки неприємних вражень.
Нiчого не має перешкодити. Оленчинi речi вже у машинi. Машина пiд будинком. Навiть тих, кого належало називати не iнакше як партнерами, попередив, i вони не мали нiчого проти. Стас навiть запропонував ключi вiд будинку спочатку Берковичу, а потiм i прокурору. Обидва вiдмовилися, просили тiльки не забути про термiн переоформлення документiв i побажали щасливої дороги. Нарештi, Галич вiдпускав.
— Давай не вiдчиняти, — попросила Оленка.
— Ти що? Машина пiд вiкнами. Припини. Вiдзавтра працюватиму над твоїм психологiчним станом.
Гащак i Нагiрний стояли в отворi дверей, демонстративно тримаючи пляшку.
— Ти глянь, — здивувався Стас. — Диви, хто прийшов! Не згордували. А чого ж таку маленьку?
— Тобi їхати зранку. Знову плакатимеш, що обставини не дозволили.
— З усiх, кого можна було побачити, вiдчинивши дверi, схоже, це найприємнiший вiзит, — посмiхаючись, зауважила Оленка.
— Ви про пляшку? — не розгубився Нагiрний.
— Про вас! Роздягайтеся! Якраз на вечерю. Тiльки атмосфера у нас вже похiдна, вибачайте.
— Ось так… — невiдомо кому жалiвся Гащак. — Налетiв, пройшовся по мiсту наче буревiй, забрав найлiпше, i ну вас усiх. Киснiть далi у своєму болотi…
— Припинiть, — смiявся Стас. — Краще давайте на кухню. У господинi роль керуюча.
— Ну, звiсно! — пiдхопив Нагiрний. — А там лiкарняний листок закриємо, i вiчна посудомийка. Таке воно життя української жiнки.
— Дякую, Богдане Петровичу, за райдужнi перспективи! — обурилась Оленка.
— А чого без шефинi? — запитав Стас. — Не запрошували iз собою? Чи вiдмовилася?
— Ну, ти ж їй серце розбив! Тепер усе на нас нещасних знову виллється.
— А якщо серйозно?
— А якщо серйозно, то не казали, — пояснив Нагiрний. — Ви ж не спрацювалися. Видно було. То навiщо? А хотiлося на прощання душевної атмосфери.
— Щоб усi свої, — пiдказав Гащак.
— Дякую, що за свого маєте, — серйозно промовив Стас. — Я… вiрите, чесно, їдучи, у цьому мiстi нi за чим не шкодую. Окрiм вас. Можете не вiрити.
— Игим… — нiяково крякнув Нагiрний. — Усе у нас неправильно iде. Щоб такi розмови вести, там уже тiльки на днi має лишатись. А ми…
— Нiчого подiбного! — встрягла Оленка. — Усе правильно. Отже, думки від душi, а не з п'яної голови. Так, любий, за хлiбом. I то миттєво. А ми тут покуховаримо.
Пiдхопилися усi, але Стас одразу ж посадив їх назад i як був, у спортивному костюмi, вискочив за дверi. Душа спiвала: все-таки останнiй галицький акорд не звучатиме похмуро.
Постать, що вiдокремилася вiд водостiчної труби, була кривою i згорбленою, а звук, з яким кiстлява рука ковзнула по iржавому залiзi, вилив порцiю холодної води поза шкiру. Темрява ховала його обличчя. Каптур аж закривав очі.
Вiн зробив крок назустрiч, щоправда, так i не вiдпустивши труби, наче без неї мiг упасти. Тодi нахилився до машини, яка стояла зовсiм поруч. А тремтячий та скриплявий голос промовив:
— Що, тiкаєш?
Цей тембр важко було не впiзнати. Проте слабкiсть продовжувала розливатися по ногах i лише за яку хвилину мало вiдбутися повернення до нормального стану.
— Чого менi втiкати, просто їду. Немає нiчого доброго у вашому мiстi, щоб тут висиджувати. Дiра дiрою. Гадюшник.
Не без зусиль рухаючись, Ратушняк наблизився упритул. На ньому була звичайна штормiвка, каптур якої у темрявi справив таке неприємне враження.
— А ви чого тут о такiй годинi?
— На тебе прийшов подивитися. Завтра ж буде пiзно.
— Чого ж, — вимушено посмiхнувся Стас. — Ще приїду. Папери у кадрах лишилися. Плюс бухгалтерiя. I вам до побачення зайшов би сказати.
— Дурню, не тому що їдеш! — прорипiв Ратушняк. — Узагалi пiзно.
Нове неприємне поповзло у грудях. Ого… Що верзе цей маразматик? Як — узагалi? Що мається на увазi?
— Ви говорите загадками, — якомога твердше вiдповiв Стас. — Пiзно для чого?
— Не для чого, а для кого! — пояснив старий. — Для тебе пiзно. У глобальному розумiннi. Жив чоловiк, чогось хотiв, на щось сподiвався… А потiм — уже пiзно.
— Ви верзете дурницi, — зауважив Стас, не упiзнаючи власного голосу.
— Якщо дурницi, то чого ж ти злякався?
Ратушняк заглядав знизу, з-пiд каптура, запалими надокучливими очима, але бачив його наскрiзь. I вiд цього неабияка злiсть починала забиратися не на жарт, витискаючи отi першi, ще бiльш недоречнi вiдчуття.