«Кістка, кістка! — мене дратують ці її недоречні тепер співчуття і повільність.— Сам знаю — навпіл... Кістка не залізо...»
— Давай уже швидше! — трохи не стогну я.— І німця посади!
— Нема куди! Хай біжить. Протрясеться.
— Протрясся вже. Останній. Другого порішили. І Кротова! — раптом згадую я, і мимоволі розпач протинає серце.— Ех, Кротов, Кротов!..
Котрий уже раз я не можу погодитись, що так неспогадано і недоречно гине людина. Просто це годі до кінця збагнути. Тільки що був з тобою поруч, сварився, їв, ішов. І ось його вже немає... І ніколи вже не буде. Дівчина, всідаючись на своєму місці обіч їздового, здивовано озирається:
— Кротов? А що — Кротов?
— Убили. Що?..
— Кротова! Командира роти?
— Ну!
— А не брешеш, молодший?
Вона вперше насторожується, здається, перейнялася моєю бідою і моєю тривогою.
— Ще мені не вистачало перебріхуватися тут з вами. Чеши в полк! Танки он за кілометр! — кричу я.— Ти розумієш чи ні?
— А ти не кричи! Командир знайшовся! — сердиться дівчина.
Я благально дивлюся на неї і думаю: «Ну, не буду, не буду кричати. Тільки давай-но швидше! Ріднесенька, мила, як там тебе називати». Дівчина мовчки, з осторогою поглядає в нічний степ, ніби вслухається, потім боязко штурхає притихлого їздового:
— Ану, поганяй!
І їздовий чвалом жене пару жвавих коників, від яких курить пара, і оглядається навсебіч.
Підвода то дрижить, рипить і підскакує на нев'їждженій дорозі, то затихає, загрузаючи колесами у сипкий сніг. Сидіти мені страшенно незручно, заклякла нога. У рані пече й сіпає. Але і посунутися не можна ні на сантиметр: я й так сиджу трохи не на самих ногах пораненого, він стогне, лається й озвіріло-чемно просить дівчину:
— Катеринко! Катю! Тихше! Шкуродер ти, а не сестра... Тихше! Ух!..Ох! Катюшенько!..
Катя схиляється з передка, однією рукою притримує його голову і просить з тією не звичною для фронту ніжністю, яка завжди примушує озирнутися:
— Любенький, хороший мій. Ну, потерпи! Зараз уже. Зараз...
І тут же, повернувши обличчя до німця, який зморено хекає за підводою, кричить:
— Швидше, німчура проклята! Швидше!
Я мовчу, нічим не виказуючи свого ставлення до цих її викриків. І вона змушена пояснити:
— Була б моя влада, я б його бігцем прогнала до Берліна і назад На Колиму б його, собаку! За наші муки! Хай би померз, постраждав, як руський народ страждає.
Потім з твердістю людини, яка звикла, щоб її слухалися, тихо кидає їздовому
— Поганяй!
І тут же нахиляється до пораненого:
— Потерпи вже. Потерпи, миленький!
Я й сам ледве тримаюся, нога мало що болить, ще й дуже мерзне під полою шинелі Тільки треба якось витримати до села. Там штаби, командири, вони щось придумають.
8
Село виникає раптово. У місячному світлі під горою довгий ряд білих мазанок. Біля них загородки тинів, темніє гілля вишняку на обніжках, там-сям мирно поблимує у вікнах, чути торохкотіння машин і голоси. У селі свої. Правда, мене трохи дивує така мирна ідилія під носом у німців Але ж це тили. Полки, видно наступають непогано, попереду танки, артилерія: чого тут боятися?
Дорога котиться вниз, скрипить, коливається підвода, лається в бога-матір поранений неборака, навіть другий, спокійніший, і той трохи підвівся, спершися на лікоть, і на його неприродно білому, вкритому щетиною обличчі з'являється гримаса страждання. Катя на передку заїкуватим від тряски голосом заспокоює:
— Зараз, зараз, рідненькі.. Зараз.
Ми спускаємося схилом і, трохи тихше проїхавши коротеньку, обсаджену вербами греблю, завертаємо у вулицю. Однак вулицею не проїдеш попереду, довжелезним кузовом перегородивши дорогу, хуркоче здоровенний «студебекер» Шофер, прочинивши дверцята, наполовину висовується з кабіни і помалу здає назад. Біля тину спиною до нас крутиться хтось у кожушку й охриплим, знервованим голосом наказує:
— Уліво руля! Уліво! Ще давай! Давай, давай!..
«Студебекер» сунеться у ворота, які для нього завузькі, важкими скатами утрамбовує сніг, і раптом обмазаний глиною тин з тріском хилиться додолу Чоловік у кожушку підняв кулаки
— Куди здаєш? Куди здаєш, собачий сину! Де в тебе очі? Де очі в тебе, питаюся?
Він зі злості підскакує до кабіни, здається, ось-ось кинеться на шофера. Але не кидається, і шофер на диво спокійно для такої ситуації басом відповідає:
— У лобі очі, товаришу капітан.
— У лобі? — перепитує капітан. — Хіба вони в тебе в лобі? Давай уперед!
— Стій! — кажу я, під'їхавши.
Їздовий притримує коней. Катя зіскочила з передка.
— Товаришу капітан!
Капітан не чує чи не хоче чути. Відступивши на крок, він знов наказує шоферові:
— Уперед і вправо руля! Ще, ще вправо! Давай, давай!
— Капітан! У степу танки! Кому доповісти?
Катя впритул підходить до командира.
Я злізаю з підводи і на одній нозі так само стрибаю до нього.
— Товаришу капітан! Там німецькі танки! — сподіваюся збентежити його цим повідомленням. Але капітан ніби й не чує.
— Управо. Ще правіше. Так, так! — капітан присідає, зазираючи під кузов машини. «Студебекер», вуркочучи, починає в'їжджати у двір.
— Що? Танки? Багато? — І одразу ж до шофера: — Давай, давай! Пройшло! — полегшено видихає він і тоді ніби вперше помічає мене з Катею.
— Танки німецькі! Ви чуєте? — кричить Катя.— Ось турнуть, буде вам тоді «давай, давай».
— Що? — дивується капітан, і осиплий голос його знов стає сварливий: — А чого ви на мене кричите?! Я що — ВПТД [4] ? Ідіть в артполк і доповідайте. Мені наказано, я ДОП [5] розвантажую.
Він розвантажує ДОП! Ця його непохитність починає лютити мене. Я намагаюся роз'яснити капітанові, що нависло над його ДОПом, але Катя менш церемониться і випереджує мене:
— Який до біса ДОП! Ось вони як вріжуть до ранку — не буде тоді ні ДОПа, ні попа.
— Товаришу капітан!
Катя махає рукою:
— Та облиш його, молодший!
Вона скочила на передок, я звалююся на підводу. Їздовий уперіщив коней, і, об'їхавши «студебекери», ми мчимо по вулиці. А в селі так по-вечірньому затишно і мирно, що мені робиться страшно. Я вже передбачаю, чим може скінчитися ця ідилія. Ні, хай там що, треба знайти командирів чи штаб.
На одному подвір'ї, дбайливо притиснутий до стіни, стоїть «віліс», біля якого мовчки порпаються двоє,— мабуть, знімають своє майно. Де «віліс», там завжди начальство, і тому, побачивши машину, Катя відразу спиняє підводу.
— Сиди, молодший. Я сама.
Я зостаюся на возі, а вона біжить на подвір'я і щось утовкмачує тим двом. Незабаром вони всі виходять на вулицю і йдуть до підводи.
— Ось молодший лейтенант напоровся... Командира роти забито,— каже дівчина і змовкає, з надією поглядаючи на офіцера.
Я так само вглядаюся в нього — це дужий, підперезаний поверх шинелі чоловік, на плечах широкі, з двома просвітами погони. Інших знаків не видно, але він у вушанці: майор або підполковник.
— Де ви бачили танки? — спокійно звертається він до мене.
— У степу, товаришу підполковник.— Про всякий випадок я обираю більше з можливого, за це не ображаються.— Кілометрів за три звідси. Штук з дванадцять стоять стволами сюди.
— Ви думаєте, це німецькі?
— Німецькі,— кажу я. — Нас обстріляли. Командира роти забили. Ми ось ледве втекли з полоненим.
Підполковник мовчки оглядає мене, потім німця, який стоїть біля підводи і тремтить від холоду.
— Так. Добре. Можете їхати,— подумавши, каже командир.
Біля нього мовчки чекає другий, у тілогрійці,— мабуть, шофер чи ординарець. Мало що розуміючи з того дозволу, я питаю:
— А куди полоненого здати?
— Полоненого в Іванівку. Згідно з розпорядженням командуючого, збірний пункт для полонених в Іванівці.