Позначки або прапорця на хаті немає ніякого. По подвір'ю також ніяк не визначиш, що тут санітарна частина. Але, як казав капітан, це третя хата від церкви, що віддалік скромно Сіріє білими стінами, і Катя спиняє коней. Їздовий зіскакує на сніг, злазить з передка Катя. Я також перевалююся з підводи, киваю німцю: «Ком!» — і на одній нозі стрибаю до відчинених у сіни дверей. Полонений боязко йде обіч. Катя намацує в сінях клямку.
Пісня відразу обривається. У кутку на припічку лихоманково мерехтять вогники двох «катюш». Угорі клубочиться шар диму, а по закутках — не підвладна гасникам темрява. Різкий запах свіжих бинтів, крові і прокислий дух шинелей б'ють у ніс, це впевнює, що хатою ми не помилилися.
— Братва, «рама»! В укриття! — після секундної паузи з фальшивою тривогою викрикує чийсь голос.
Слідом за Катею я пропускаю німця і перескакую через поріг. Першим в очі впадає, певно, той самий гітарист. Витягнувши на ліжку біля порога обмотану бинтами ногу, він завмирає з гітарою в руках і, блиснувши задерикуватими очима, упирається поглядом у Катю. У кутку на соломі сидять ще поранені. Хтось трохи не до пояса сповитий бинтами — і груди, й голова, і лице, — видно, обгорів.
— Дурний! — кидає Катя гітаристові. — Чого галакаєш? Так, встати! Хто старший?
Гітарист, не випускаючи гітари з рук і не зрушивши з місця поранену ногу, всім тілом повертається до Каті. Під накинутою на плечі курткою десантника тихенько бряжчать медалі. На столі завмирає велика зламана тінь.
— Відставити! Уже навставалися! Тепер усе! Крапка! Амба!
— Хто старший, питаюся?
— Старший? Був, та вийшов. До начальника. Хоч — буду я?
— Обійдемося без такого. Давай, злазь! — Катя безцеремонно сіпає його за рукав. Куртка сповзла — на погонах сержантські нашивки. — Тут важких покладемо. Де санітари?
— Стоп, руда! Не чіпай! Я контужений! — з блазнівським виглядом на потіху іншим кричить гітарист і, змінивши тон, щосили б'є по струнах. — Санітари! Гей, санітари!
Звідкись з-за перегородки, відхиливши ряденце, виходять двоє в непідперезаних шинелях. Один високий і худий, другий низенький — обидва старшого віку, спокійні, видно, нещодавно мобілізовані дядьки.
— Важких занести! Та живо! Давай ноші!
— Занести! — уже відчуваючи себе начальством, наказує гітарист і тицяє в санітарів пальцем.— Ти і ти. Оцей їхній допоможе, — показує він на полоненого і раптом збентежено моргає очима. — Ого, Гансик! Братва, Гансик! їй-богу! Айн, цвай — бітерфляй... Ком!
З кутків усі повертають голови до порога. Сповитий бинтами неприродно випростується, скидає з себе ногами кожушок і викидає наперед руки, так само замотані по лікті бинтами.
— Німець? Зараз же цокнути! Цокнути к чортовій матері! — з надривом викрикує він. Другий, що лежить поруч, щось приказуючи, накриває його кожушком. Сержант швиденько зіскакує з ліжка і, несучи поперед себе пряму й товсту, як колода, ногу, підступає до німця.
Я попереджаю:
— Ану, спокійно! Це полонений.
— Ну, конешно, спокійно. Нащо поспішати. Устигнемо!— з недоброю кривою усмішкою каже сержант і з нарочитою поважністю бере німця за кінці відкладного коміра.— Він же добрий. Він же сознательний. Гітлер капут? — швиденько питається він.
— Гітлер капут,— не дуже впевнено, але з готовністю погоджується німець. Губи його, однак, злегка тремтять. Сержант, вишкіряючись, повертається до інших:
— Ось бачите! Він добрий. Знайшов учора нашу листівку, що перед наступом розкидали, прочитав і перевиховався. Люблю перевихованих гансиків. Трофейчики, конешно, всі випотрошимо. Ур нема? — миролюбно запитує сержант і напрактиковано лапає німця по порожніх, уже обвислих кишенях мундира.— Ну, конешно, у кишені вітер свистить...
Сержант рвучко смикає за довгий козирок, шапка сповзає німцеві на очі. Сержант повертається в ліжко. Німець мовчки поправляє шапку, а я переходжу від порога і опускаюся під стінку на край солом'яної підстилки. Більше сісти тут немає де. На єдиному ослоні в простінку хтось лежить, ліжко займуть важкопоранені. Гітарист кладе ногу на край ліжка і бере гітару.
— Я так міркую,— каже він до мене, безладно затренькавши струнами.— Який сенс німцю воювати з нами? Ну, яка користь: увірветься, бува, в траншеї, що він знайде? Дулю. Хіба що онучу брудну на бруствері. А в них! Ого! Скільки в них барахла різного зостається. Я, коли наказ: «Уперед!» — лечу мов скажений. А що? Сподіваєшся на трофейчики? Схопиш, а в них вошей багато, холера!
З відчинених дверей шугають клуби морозяного повітря — санітари вносять поранених. Катя кладе обох на ліжко, накриває дірявою шинелею.
— Полежите до завтра. Уранці в шпиталь відправлять. Лікар сказав.
Один з них, певно, вже доходить — очі напівзаплющені, ніс загострився, з опалих грудей рветься важкий булькотливий хрип. Другий переривчасто стогне, бореться з болем, стражданнями і, повернувши набік голову, байдуже оглядає людей.
— Браток, скрути потягнути,— каже він до сержанта.— У кишені там, браток... І папір...
Сержант з готовністю відкладає гітару.
— Будь ласка, батьку. Це можемо. Поки руки цілі. Звідки будеш, землячок?
— Воронезький я.
Поранений ворухнув щелепами, наче ковтнув слину. Погляд його неспокійно блукає по темній стелі хати.
— Ну, так, зовсім земляки... Що Воронеж, що Ростов — одна Расєя. На, потягни, полегшає,— лагідно запевняє він і запитує:
— Піхота?
— Піхота,— видихає затяжку поранений і запеченими губами ловить цигарку.
Німець безпорадно стовбичить біля печі, не знаючи, де приткнутися. Поводиться він обережно, аж боязко. Я відчуваю це і кличу його до себе:
— Ком! Іди сюди. І сідай. Не стирчи.
Він розуміє і, підібгавши ноги, незграбно сідає поруч на долівку. Очі його, стривожено глянувши на мене, на сержанта, спиняються на гітарі. Катя біля припічка при тьмяному світлі «катюші» порпається в медичній сумці — готує ліки. Сержант із силою щипає басову струну і невлад, фальшиво починає заспів солдатської пісні:
— Ану, спини своє бренькання! — суворо кидає від припічка Катя.
Хтось із кутка доброзичливо заперечує:
— Хай грає. Може, біль трохи заглушить.
Сержант енергійно прокашлюється, збираючись заспівати коли не ліпше, то в усякому разі гучніше.
— знову фальшиво починає він, видно, розуміє це і, зустрівшися з поглядом німця, зі злістю обриває заспів:
— Чого баньки вилупив, фріце? Не подобається? Хіба, може, вмієш ліпше? Що ти взагалі вмієш, фріцівська морда?
— Немножко,— раптом виразно вимовляє німець і простягає руку до гітари. Сержант, насупившись, десь півхвилини з люттю й збентеженістю дивиться на нього. Ніби вирішує, чи варто всерйоз сприймати його прохання.
— Ану, ану! Спробуй-но... Глянемо, що ти вмієш... Ну! Давай! Шквар! — нараз вирішує він і віддає гітару.
Німець делікатно бере її, пристроює на колінах і, тихенько перебираючи струни, лівою рукою підкручує гвинти. У кутку знову схоплюється перев'язаний. Він нічого не бачить і крізь біль, який ледве стримує, кричить з розпачем у голосі:
— Ага, фріц? Це фріц? Чому ви його не заб'єте? Забийте фріца!
Той, другий, сусіда, трохи підводиться і легенько, ніби малого, кладе його на спину!
— Та нехай, тихо... Я його сам. Ви почекайте...