Широко ступаючи поміж людей своїми засніженими валянками, Юрко, поспішаючи, суне до мене, хапає однією лівою рукою мої пальці і трясе, трясе.
— Льонько! Ти живий, Льонько!
— Та ось живу. А ти? — недоречно запитую я.
Авжеж, брате, скільки ми пережили один без одного,— пережили, набачилися, перестраждали. Були ми зелені, тільки й дбали що про свій зовнішній вигляд та свіжоспечену воїнську честь. З однією зірочкою на плечах. А тепер?
Ледве вгамовуючи хвилювання, я дивлюся в затінене, таке знайоме, дуже делікатне, як у дівчини, обличчя сябра. І помічаю на ньому щось нове, не відоме мені досі, мабуть, якісь сліди нелегкої, вистражданої дорослості, зрілості, що прийшла вже до нього після нашого розставання. А взагалі це обличчя без перемін — тонкі юначі риси, делікатна округлість підборіддя, якого ще не торкалося лезо. Юрко оглядає мене і сміється.
— Ой, який ти обв'язаний, не впізнати!
— Дурниці. Бинтів накрутили. А в тебе що — рука? — питаюся в сябра.
— Та, розумієш, зачепило ненароком.
— Легко?
— Подряпина. Ось тільки стріляти заважає. А так... Ну, та знаєш, ми відігралися! — Юрко раптом пожвавлюється, очі його блищать.— Так відігралися, ти б тільки знав! Зробили побоїще не гірше від Льодового...
— Та сідай! Ось на солому.
Юрко відразу сідає під стіну зі мною поруч. Хлопці звідусіль поглядають на нього — такого засніженого, гомінливо-збудженого. А він, здається, байдужий до всього, що тут відбувається, сповнений чимось своїм — великим і радісним.
— Ти розумієш! Ти розумієш — я тільки-но зі степу! Ось годину тому! Ох же ми їм уперіщили! І так спритно, без пострілу, без звуку жодного, підпустили на п'ятдесят метрів... Комбат цього разу ну просто молодчага!..
— Стривай, стривай! Ти де? Я навіть не знаю, в якій ти дивізії служиш. У Терехова, га?
— У якого Терехова! — готовий вибухнути Юрко за таке моє припущення.— У полковника Калюжного. Гвардія!
— Так, так...
— Ти розумієш! За десять хвилин ми зробили з них м'ясокомбінат. Ураз ударили з усієї зброї!.. Дев'ять станкачів, дві «сорокап'ятки». Ти б лише глянув, що там чинилося!...
Я і так радий, що б не сталося. Ще не знаючи, що і як, я готовий заздрити Юрковій ратній удачі. Та я вже й заздрю. Що й казати, піхоті не часто випадають на фронті хвилини на зразок отих, які щойно пережив Юрко, коли груди переповнює хмільне щастя удачі. Ми більш призвичаєні до сірих буднів війни — холод, мокрі ноги, криваві бинти на немитому тілі, нищівний німецький вогонь і, як нагорода, короткий тривожний сон де-небудь на застеленій соломою долівці. У нього ж сталося щось зовсім інше, щось велично-вдале, і я радий. Я слухаю і пильно дивлюся на недавнього свого дружка-курсанта. Шинелька на Юрку солдатська, але акуратно пригнана по зросту (на це він був мастак і в училищі, бо трошки хвастун і акуратист). На комірі рівнесенько пришиті петлиці, навскіс через груди портупея, ясна річ, не у ВВЗ [6] отримана, а, певно ж, чесно здобута в бою. Юрко, я дуже, дуже радий, що ти живий, що врешті зустрівся мені, та ще такий піднесено-радісний!
— Розумієш, цілу колону, чоловік триста з артилерією! Ти розумієш чи ні? — смикає він мене за рукав.
— Розумію, розумію, Юрку! Але давай спершу підкріпимося. Гей, ти! — гукаю я до німця.— Ану, подай казанок! На двох!
Німець охоче подає нам плескатий казанок, повний товченої картоплі. Потім на погнуту кришку Катя кладе кавалочок кролятини.
— Ось вам і ніжка, товариші командири,— каже санітар, передаючи кришку через голови інших. Юрко чутливими ніздрями спрагло нюхає повітря і дивується:
— Що? М'ясо? Оце-то так! Ну, коли так, то... Тримай!
Він рішуче відстібає з ременя німецьку фляжку і простягає санітарові. Той, не розуміючи, крутить її в руках. Але тут над його плечем змигує вчіплива рука сержанта, і фляжка опиняється на ліжку.
— Ану, ану...
У хаті легке пожвавлення, усі повертаються до порога. А сержант, надавши своєму хитрому обличчю страшенно глибокодумного вигляду, досліджує фляжку. Для цього він спершу бовтає її, а потім прислухається.
— Шнапс?
— Щось на зразок цього! — жваво відповідає Юрко.— Трофеї наших військ.
Сержант поважно відкручує пробку, робить гримаси, нюхає шийку і голосно хекає від насолоди. Хтось із кутка кричить:
— Годі блазнювати! Наливай!
Сержант витріщає очі:
— А коли отруєна? Треба пробу.
— Іди ти, яка ще проба!
Ну, звісно, пробу він бере сам. Задирає голову і гучно ковтає, зрештою, по-божому — один лише раз. Усі, не відриваючи очей, дивляться на нього, а сержант на хвилину застиг, як дегустатор, визначаючи смак горілки. Потім рішуче оголошує:
— Люкс! Ану, давай тару. Молодший, від імені служби тобі подяка!
— Служу радянському народу, старшині і помкомвзводу! — сміється Юрко і відразу ж до мене: — Ти розумієщ, я сам відстріляв шість стрічок. Шість стрічок — ти розумієш! «Максим», ніби самовар, розпалився. П'ятнадцять хвилин — і на снігу три сотні трупів!..
Несподівано тривожне припущення примушує мене схаменутися.
— Зажди! Це де? Чи не біля Олексіївки?
— Ага, неподалік. Видно, проривалися на захід до своїх.
— Піхота?
— Піхота, ага. І артилерія.
— А танки?
— Що?
— Танків не було там?
— Ні, танків не було. Піхота. Дивимося: ідуть до кукурудзи, розтягнулися, як кишка. Ну, комбат покликав усіх, командує: завмерти. Так вдало підпустили, місяць світить, уже гудзики на шинелях видно. Та як усипали гарячих! — захоплюється Юрко і потім трохи тихіше повідомляє: — На мене нагородний написали. Просто в полі. На «Вітчизняну». Другого ступеня.
«Вітчизняна» — це чудово. Треба було б привітати. Але я не вітаю — я зосереджено дивлюсь на розпашіле обличчя сябра, і його слова починають віддалятися, глухнути в моїх стривожених думках. Справді, це відходила піхота. А де ж танки? Значить, танки залишилися. Вони на прикриття. Піхота, значить, вийшла раніше, підтягувалася до Олексіївки, а танки... Танки, виходить, націлилися на нас.
Чорт, мені знов стає кепсько. Якісь нервові дрижаки стрясають усе тіло, мимоволі мою увагу привертає подвір'я: чи не чути? Ні, здається, гулу не чути, тільки здалеку проіржав кінь та хтось, прорипавши по снігу, пройшов біля хати.
Село помалу опанувала нічна тиша.
А в хаті тим часом збудження, безлад, гомін.
— Ну, будьмо здорові!
— Щоб швидше дірки загоювалися.
— Катюшо! Не відмовляйся. Ну, хоч трішечки. За розвідників.
— За піхоту-матінку.
— А фріцу? Хлопці, фріцу налили? — цікавиться хтось у кутку.
— Ні, на тебе чекали,— застудженим басом відгукується сержант і з повним алюмінієвим стаканом для гоління обертається до німця:
— Ганс!
Німець надміру квапливо підхоплюється від печі і цокає закаблуками:
— Яволь!
— Тримай!
Сержант передає в руки німцеві стаканчик. Обличчя його не дуже видно, але, здається мені, на ньому задоволена, доброзичлива усмішка. Зрештою, може, так мені здається у присмерку. Німець трошки підносить чарку і промовляє в напівпоклоні:
— Гітлер капут!
— Давай, давай! — схвалюють довкола.
— Ну, поїхали, хлопці! За Перемогу!
Я так само піднімаю велику, на півлітра, луджену кварту, на дні якої плескочеться трохи рідини. Це нам з Юрком. Здається, ми п'ємо з ним уперше в житті, хоч майже рік пробули в училищі разом. Але тоді було не до випивки — тоді мріяли, щоб наїстися. Звісно, напівголодні тилові молокососи. Тепер ми вже повоювали, обидва поранені, і тому п'ємо, як дорослі. А що ж, хіба не заслужили на таке право? Ми вбивали ворогів і пролили свою кров, скільки разів ганялася за нами погибель, але ми перехитрували її і живемо. Хіба цього мало на війні?
Перш ніж випити, я трошки вагаюся і закоханими очима поглядаю на Юрка:
— Юрко, друже! Холера! Як добре, що ми зустрілися!..