Юрко безтурботно сміється:
— Ну, давай! До дна.
Ні, до дна не можна. Три ковтки пекучої рідини, потім стискає дихання, зрадницький кашель у горлі. Ого, мабуть, це не шнапс — схоже, що спирт! Ну, тоді гарячої бульби в рот і шматок волокнистого білого м'яса. Після мене, також похлинувшися, з кварти допиває Юрко.
— Слухай, а ти Дроздовського не зустрічав?
— Дроздовський загинув. Ще на Дніпрі. Під бомби потрапив.
— Ти диви! Такий обережний. А де помстаршини наш, Одиноков?
— Ха, Одиноков! Одиноков комбатом був.
— Комбатом?
— Ну. Та ненадовго. Ноги відірвало. Недавно, під Піхотинкою.
— Шкода трохи. А взагалі паскуда він.
— Паскуда, паскуда,— погоджується Юрко.
— А не знаєш, куди Кузнецов Валька потрапив?
— Кузнецов? Розумієш, не знаю навіть, де він і воював. У нього ж батько генерал. Пам'ятаєш, їхали на фронт — усі брали його на кпини: Кузнецов, мовляв, до батька ад'ютантом піде. А одного разу,— чекай, не знаю вже, де це й було, я відійшов від дороги вбік, до могилки. Дивлюся — табличка. Читаю: молодший лейтенант Кузнецов В. С. Точно. Наш Васька... Ось тобі й ад'ютант...
— Так... Ну, ти їж. Бери ось цю кістку.
— Ні, кістку вже ти бери. Я картоплю.
Картоплю ми їмо дружно, кісточка на кришці зостається — її не поділиш. Чорт з ними — з танками, я вже їх не боюся! Врешті, нічого вони нам не зроблять. Ротмістрівці з п'ятої танкової вже, певно, оточили Кіровоград. Ми наступаємо, наша бере. Плювати нам на ті танки, хай собі нищать у степу кукурудзу. Завтра підвалять «Іли», зроблять їм Сталінград...
Мені стає добре, легко, навіть весело. Я люблю Юрка, Катю, цього нахрапистого сержанта в десантній куртці. Тих он санітарів, що з блаженними усмішками на щетинистих обличчях підпирають плечима піч. І навіть німця. О, як він мирно й старанно вишкрябує картоплю з казанка — любо глянути!
Гомін у хаті голоснішає, збуджено росте. Уже нема-нема — та й сміх пролунає. Поранені забули про свій біль. І все Юркова фляжка!
У кутку, оповитий хмарою махорочного диму, хтось розважливо, з прихованим бажанням здивувати своєю удачливістю, поволі, смакуючи цигарку, розповідає:
— Та-ак. Я це давно помітив. Душа, вона почуття своє має. Вона, брате, також керує. Нещодавно лежу під тином — там село брали, не знаю, як і називається. Лежу собі, затишно, кулі поверх ідуть. Здається, лежав би та й лежав. Чим не схованка. Але щось мене ніби штурхає — ану, Петре, давай перебігай! Не хочеться вставати, кулі свистять. Але якось устав і — через тин, ближче до хати. І тільки впав, ззаду як вибухне! Акурат на тім самім місці, де лежав.
На другому боці, біля переділки, напевно, зібралися бувалі, і в них уже інша тема:
— Куля що! Куля спритна. Тюкне і — маленька дірочка...
— Особливо якщо навиліт.
— Наче комар укусив. Буває, з рикошету яка, так само рве добре.
— Куля, куля! Осколок, ось що калічить.
— Осколок, воно конешно...
— На чверть розверне. Та ще лікарі на дві чверті розпанахають.
— Ага. Розсіченіє це називається. Я знаю. Уже вчетверте потрапляю.
А звідкись із темряви, з-поміж людського галасу пробивається тихий, розважливий голос чоловіка, в якого наболіло на душі, душа його ниє, потребує поділитися. Але не з усіма довкола, а, певно, з одним тим, хто зрозуміє, не насміється, не кпитиме.
— Розумієш, прийшов... А вона коло мене крутиться... Кажу, як живеш, Глафіро?.. Так спокійно, але зауважую, в очах миготить. А знаєш, люди мені вже шепнули... Стерво, кажу, кому зраджуєш? Радянському бійцю зраджуєш... Звісна річ, ремінь, він хоч і брезентовий, та цупкий... Ну, зав'язав мішок — і на станцію... Капітан каже: «Ти що, Сокольников, достроково?» Достроково, кажу, хочу швидше ворогів бити... «Молодець,— каже,— патріот. Беріть, товариші, приклад із рядового Сокольникова».
Накинувши на себе кожушок, через людські ноги до нас перелазить Катя:
— Ану, посунься...
— Будь ласка, сестро,— каже Юрко і послужливо відсовується, даючи їй місце під стіною. Катя мовчки сідає, накривши коліна полою кожушка.
На ліжку з п’яним задоволенням на обличчі вищирився сержант.
— Ганс, ком!
Німець з дресированою готовністю підскакує з підлоги.
— Ти за кого? Давай, кажи! Щоб усі чули.
Полонений намагається зрозуміти, але це йому не вдається, і він лише блимає очима. Сержант терпляче тлумачить:
— Ну, хто ти? Буржуй? Робітник? Фашист?
— Іх бін дойч лєрер! [7] — нарешті здогадавшись, каже німець.
Але бійці навряд чи розуміють його і запитально дивляться з кутків, із лави, з підлоги. Вони поки що відвоювалися і тепер добрі. У очах задоволення і спокій. І хоч біліють у присмерку забинтовані руки, ноги, голови, але це сприймається тепер не як біда, а майже як удача, бо головне — що живі. І коли таки ж болить десь, то хіба в тім вина ось цього тихого, послужливого і навіть боязкого, полохливого німця, що спокійно дивиться, як із кутка до нього підступає низенький, рябий, в обмотках піхотинець. Під накинутою шинеллю в нього абияк забинтоване плече. Це, здається, той, що непокоївся, чи налили німцю.
— Слухай, фріце! А чи ж є у тебе дітки? — запитує він.
Німець, не розуміючи, поглядає на нього.
— Ну, діти, розумієш? Малі, ось такі.
— Кіндер? — здогадується німець і поспішливо відповідає: — Цвай кіндер. Дава дієті...
— І в мене двоє дітей! — наче здивувався піхотинець. І його рябе обличчя сяє простодушним задоволенням.
І тоді з-під шинелей з кутка вилазить велика темна постать. Не розбираючи, що під ногами, на когось наступивши і похитнувшись, ця людина кидається до німця:
— Брешеш, гаде! Сволота ти! Ух, я тебе!
Величезний і незграбний, у промазученій тілогрійці, боєць тремтячими руками видирає з кирзової кобури наган і клацає, зводячи курок. Німець відступає на крок, руки його інстинктивно скидаються назустріч танкістові.
— Стій! — кричить з ліжка сержант.
— Ти що? — кричу я, незграбно піднімаючись з-під сніни.
Хтось ще кричить. Поруч швидше за мене підхоплюється
Юрко. Однією рукою він хапає танкіста за лікоть.
— Спокійно! Спокійно!
Сержант, зіскочивши з ліжка, заступає німця:
— Ану, сховай свою пушку! — владно наказує він.— Вояка!
— Навіщо ж дітей.. оте саме... сиротами робити? — збентежено питає віспуватий боєць. І тоді високий вибухнув:
— Ах, дітей! Таку вашу матір! Його дітей шкода! А моїх хто пожаліє?
Він б'є кулаками у свої груди Велике кістляве його обличчя спотворює лють, губи сіпаються, очі закотилися під лоба. Але хлопці не дадуть йому тут вчинити вбивство. За сержантом, понурий, стоїть німець.
— Чого ти вихопився, як Гітлер? — каже до бійця сержант і кладе руку на його плече. — Ти ж руський Руський, так? Ну що ж ти, як бандюга, пушку наставляєш? Він же полонений..»
У хаті стає тихо Чути, як у кутку стогне обпалений льотчик. Його кремезний сусіда ще раз кидає на німця ненависний погляд і неохоче повертається до товариша. Здається, конфлікт вичерпано. Сержант, перш ніж залізти на ліжко, легенько штурхає німця:
— Не дрейф, Гансику. Давай, розказуй далі...
Німець усе ще нерішуче ступає на вільніше місце.
— Іх бін найн наці. Іх бін лянд лєрер [8] ,— доводить він притишеним голосом.
Я опускаюся біля стіни, поруч сідає Юрко. Катя, щільно загортаючи поли кожуха, каже:
— Не вірю я йому.
— Ну, чому,— не погоджується Юрко.— Бувають і серед них люди. Якщо робітники. Чи вчителі.
— Гад він, а не вчитель.
— Чому ж так?
— Так.
— Ге! А це що таке? — дивується сержант. У нього в руках ковпачок від Юркової фляжки, у який він наливав сусідові по ліжку. Ковпачок стоїть неторканий
— Гей, земляче! Ти що махлюєш?
Він обережно штовхає пораненого в плече, той ще недавно важко стогнав, а тепер і не ворухнеться.