— Швидше, швидше!
Я не знаю, чи це кричить хтось, чи, може, цей крик рветься з моєї душі. Я тільки кожною частинкою тіла відчуваю, що треба швидше, бо ось-ось вріжуть — танки вже доганяють. Над балкою гул і ляскіт. Бахкають вибухи, і танкові кулемети аж захлинаються у вогненній люті. Довкола крики та лайка. Ні, це не бій, це винищення. До нас підбігає якийсь солдат у гімнастерці без шинелі. Його груди з орденом Слави густо залиті кров'ю. Він задихано хрипить і мовчки падає в підводу — я ледве встигаю затулити Юрка.
Але врешті ми за пагорбком. Тут уже не влучать. Попереду, через півкілометра, у балці, село. Засніжені мазанки, тини, ранкові димки з коминів. І там — дорога. Тут втікачів ще більше. Вони, певно, думають, що в селі порятунок, і дранцюють туди щодуху. Але я відразу помічаю, що в селі пусто. Організованої оборони тут так само немає, тут взагалі майже нікого нема. Видно, піддавшись паніці, дременули й тутешні. А дорога залишилася — впорядковане шосе, мабуть, з Кіровограда. От переріжуть шлях — буде тоді ще більша біда... Похилена набік, загрожуючи щомиті перевернутися, підвода котиться по снігу. До нас біжать люди. Хтось знов звалюється в підводу, кілька поранених чіпляються за краї. Старшого віку боєць у розстебнутій шинелі, ослаблений, трюхає побіч, глухо і мовчки плаче без сліз. Його щетинисте підборіддя судомно сіпається. Старшина без упину лупцює коника. Ми обминаємо одну групу людей, кількох, що біжать поодинці. І це, мабуть, чоловіків з десять. І тоді Сахно рішуче зіскакує на сніг.
— Ану, стій! Стій! — кричить він на бійців і вихоплює з кобури пістолет.— Назад! Позабиваю усіх, як собак! Назад!
Перекинувши віжки Каті, зіскакує з підводи і старшина. Він також кричить: «Стій!» — когось доганяє, в зашийок штовхає до капітана. Сахно подається в другий бік. Звіддалік по схилі пагорбка біжать декілька бійців, і він, не цілячися, бахкає туди з пістолета. Втікачі спочатку спиняються, потім, второпавши, ідуть униз. Біля старшини збирається десятка півтора випадкових людей.
— На пагорб! Марш на пагорб! — кричить Сахно і показує в поле рукою.
Від групи відділяється старшина:
— Братва, ану бігом! У кого гранати — до мене! Ми їм покажемо, де раки зимують!
Зморено і не дуже рішуче вони біжать на пагорб. Сахно ще когось спиняє й жене за всіма. Когось б'є рукояткою пістолета по шиї. Що ж, може, так і треба. Сподіватися тепер нема на кого. Ніхто нас тут не захистить. Тільки самі себе.
У якомусь бездумному пориві я також зіскакую з підводи. Зіскакую й присідаю на одну ногу. Мабуть, таки поспішив. Але чорт із ним! Гинути — так гинути на полі бою. На моє місце зараз же хтось залазить.
Я шкандибаю в степ. Ззаду, віддаляючись, гуркоче підвода, тільки я не оглядаюся. Я знаю — нам уже не зустрітися.
Лише далеченько відійшовши, я кидаю погляд назад. Поблизу нікого. Підвода далеко внизу в'їжджає в село. А де Сахно?
Капітана ніде не видно. Спереду його немає, а позаду на возі чорніє знайома кубанка.
Чомусь мені стає до болю кривдно. Я не розумію чому. Адже це підло. Хіба ж так можна?
Тим часом невеличка група старшини поспіхом розбігається в цеп. Тоді, душачись кривдою, я знімаю з-за спини карабін і виходжу на пагорб.
19
Проте годі вже згадувати.
Нам приносять вечерю і обід — усе відразу за сьогодні. Немолода гладка офіціантка ставить дві тарілки з біфштексом, по оселедцю з цибулею. Я, похмурий від спогадів, спостерігаю її спритні руки і думаю, що так можна здуріти. Згадувати все це не набагато легше, ніж колись було пережити. Усі муки, всі страждання й поневіряння відновлюються. Зрештою, воно й зрозуміло: дуже вже багато нервів і сил це мені коштувало.
Мій сусіда жвавішає. Відкидає газету і задоволено присовується до столу. Передусім він бере кругленьку карафку і наливає дві чарки.
— Ну, що ж! Прошу... До речі, я не знаю, як вас величати,— каже він, затримуючи підняту чарку. Я розважливо беру свою.
— Василевич.
— Василевич? А я Горбатюк. Павло Іванович.
З-під чола я пронизливо дивлюся йому просто в очі. Ні, чорт забирай, для Сахна він занадто впевнено поводиться. Здається, я даремно насторожився, занепокоївся, накоїв собі клопоту. Він кидає на мене короткий, зовсім приятельський погляд:
— Ну, будьмо здорові!
І зі стриманою насолодою випиває. Хекнувши, бере виделку. Я тримаю свою чарку в руці. Щоб пити за здоров'я, треба його мати. Інакше це пустий і формальний тост. У мене, однак, є інші. Я питиму не «за». Я вип'ю «проти». Проти всього, що мене привело сюди. Щоб більше з ним і не знатися.
Ми починаємо мовчки, зосереджено їсти. Правда, про голод я вже забув, тому неохоче вибираю з оселедця кільця цибулі. І поглядаю на наших сусідів. Вони за спиною Горбатюка (якщо він Горбатюк). За двома присунутими столиками четверо хлопців і троє дівчат п’ють шампанське. Одна, що сидить при дальшому кінці стола, маленька, жвава красуня. Вона вся червоненька: і сукня, і брови, і навмисне вільно розсипана копиця волосся. Ні секунди вона не сидить спокійно — сміється, плескає в долоні, щось намагається, довести друзям. Очі її так і палають від захоплення. На неї скеровані погляди всіх чотирьох хлопців, та й дві блондинки раз у раз спиняють на ній свої підмальовані чорні очі.
— Ви воювали? — мовби знічев'я, просто в лоб запитую я в Горбатюка. Той з почуттям власної гідності випростується в кріслі:
— Аякже! Усю війну. На Західному, а потім на Другому Білоруському.
— А на Другому Українському не були?
— Українському? Ні, не був. На Україні, на жаль, не був, не довелося. Більше в Білорусії. У Польщі. Берлін брав...
Він енергійно і зі смаком працює дужими квадратними щелепами. І знов той самий спокій, трохи навіть гонористий тон — брав Берлін! Ні, мабуть, я таки несусвітний дурень. Ідіот. Мало не вчинив свинства та неподобства. І все тому, що ось уже стільки літ не можу забути про те прокляте минуле. Чи не ліпше махнути на нього? Як інші.
Якби ж було можна...
Горбатюк тим часом відсовує порожню тарілку і знов піднімає карафку.
— Ну, то що? По другій? За перемогу.
Пригадав! Після свого дорогого здоров'я він п'є за перемогу. Нічого собі вояка. Цього разу він простягає руку, і ми цокаємося. Горбатюк відразу перехилив чарку в рот. Я свою нерішуче тримаю в руці. З-за сусіднього столу, хитро й беззвучно сміючися всім личком, торкається губами свого келиха чорнявка. Її компанія за столом вибухає реготом:
— Ерна, блискуче!
— Люба моя, твою лапочку!
Плечистий блондин у сірій, з кишеньками сорочці схиляється над її рукою. Горбатюк озирається і багатозначно киває головою:
— Дармоїди, напевно?
Я не відповідаю. Посуд на столі віддзеркалює розсипи ресторанних вогнів. Побіч, коло свого столика в простінку, брязкотить виделками офіціантка. У залі притишений гамір. Добре, що привокзальні ресторани ще обходяться без оркестрів. А то б розкололася голова.
Тим часом Горбатюк береться за ніж і виделку.
— Ви офіцер? — запитую я.
— Гвардії майор запасу.
Він відрізає шматок біфштекса і відправляє його в рот. Майор? Може бути. Зрозуміло, після капітана майор. Коли справді не Сахно, то, певно, якийсь командир батальйону.
А може, політпрацівник? Чи помпотех? Чи, скажімо, танкіст. Якщо танкіст, я йому признаюся у всьому і попрошу пробачення. Перед танкістом я зніму шапку.
20
З пагорба дванадцять німецьких танків видно як на долоні. Звузивши інтервали, всі в ряд, вони повзуть по широкій балці. Правда, повзуть обережно, видно, гусеницями душити втікачів не прагнуть — вони їх знищують вогнем. Глибинний нутряний гул, усе наростаючи, пливе над землею.