Тр-рах! Тр-р-р-р-рах!.. Трах... рах!
Ого, собаки, оце шкварять! Пагорбок затягує пилом, у повітрі хмарний туман вибухів. Сніжна низина швидко чорніє від безлічі віспин-вирв. Я бачу, як на тому фланзі хтось перебігає. Але не зрозуміло куди — назад чи у воронку. Тепер таким, що без укриття, біда.
Я стріляю. Правда, користі від того поки ніякої. Попереду тільки блимає блискавка, та й годі. Куди потраплять кулі — не зрозуміти. Коли на танках і є бочки, то вони вже всі прикриті баштами. Тепер їх не візьмеш — це не з борту. Бити ж у броню — марна річ.
І тут бахкає зовсім поруч. Мене знов глушить, ніби ватою затикає вуха. Зверху сиплеться, сиплеться без упину. Ну й ну! Полою шинелі я прикриваю карабін і скручуюся у воронці. Рве ще й ще. При кожному вибуху тіло мимоволі дуже, до болю стискається. Нутро моє, раз по раз здригаючись, приймає на себе поштовхи землі. Але треба глянути, де танки. Виявляється, вони не поспішають. Після першого активного натиску їхня стрілянина рідшає. Рідшають і вибухи. Тепер вони б'ють прицільно. Сволота! Що роблять! Постріл — вибух, і одного бійця в нашому цепу немає. Потім вибух на місці іншого. Оце тактика! Такої я ще не бачив. Вони вибивають нас поодинці. На місці бійців у цепу ряд чорних воронок. Так нас ненадовго вистачить.
Якби хоч пощастило влучити в триплекс! Осліпити б якийсь танк! Я знов прикладаюся і стріляю в ковпак перископа, що ледве вгадується на плескатій башті. Тільки не влучити — далеко... Хапаюся за рукоятку, щоб перезарядити, як раптом розмашисто стьобає по обличчю, заліплює очі, рот... Обтершися рукавом, бачу: за два кроки попереду стирчить у снігу снаряд. Вибухне! Я згинаюся у воронці, обіруч взявшись за голову. Але через секунду розумію — не вибухне, це болванка. Вони вже б'ють по нас і болванками.
Перечекавши з півхвилини, я знов обережно витикаюся з воронки. Не важко здогадатися, котрий з танків вистрелив по мені болванкою. Ось він неподалік від того, що догорає ззаду. Мені добре видно чорне око його гармати. Воно спрямоване сюди. Значить, вистрілять ще. Хоч би не осколочним. Але що робити? Я прицілююся в це око, думаю, може, дістану когось через гармату. Може ж так статися, коли перезаряджають і відкрито затвор. Це, звичайно, маловірогідно, але іншої можливості в мене немає. Я тільки старанно цілюся, тепер я не можу промахнутися. Однак ще не встигаю натиснути на спуск, як ззаду, важко дихаючи, хтось звалюється у воронку. Постріл виходить передчасний, і я відчуваю — не поцілив.
Я підбираю ноги і оглядаюся. У воронці молодий боєць у касці, яка сповзла йому на самісінькі очі. Один рукав його шинелі подертий і в крові. Я думаю, хлопець попросить перев'язати.
— Ху, добіг! — задихано каже він, зиркаючи очима на мої погони.— Я оце, щоб якось зв'язати...
З-за пазухи на полу шинелі він викладає кілька гранат. Це «лимонки». Я дивлюся на них і не тямлю: навіщо їх зв'язувати? Як правило, зв'язують РГД, коли кидають під танки. А «лимонки»? Усього три, та й невідомо, як їх скріпити разом.
— Я б сам, та ось! — ворушить він скривавленою, без рукавиці лівою рукою.— Однією не справлюся.
— А кинеш? — недовірливо запитую я.
Хлопець підводить на мене свої вперті очі.
— Кину. Правда ж бо! Хай підійдуть.
— Справді, можна таки спробувати. Тільки чим їх зв'язати?
— А може, обмоткою? — підказує хлопець.
— Давай.
Ми швидко розкручуємо з його ноги зелену брудну обмотку. Відклавши карабін, якось зав'язую в неї три гранати. Гранати чорні, з зеленими детонаторами. На планці однієї чимось гострим видряпано: «Коваль М.».
Поруч знов торохнуло, на голови сиплеться сніг. Я дивлюся на цеп — мабуть, скоро тут нікого вже й не залишиться. Ось тоді вони підуть. А так навіщо їм ризикувати?
— А ви, мабуть, снайпер? — каже хлопець. Я оглядаюся, і він киває головою на танки.— Здорово ви його! Бронебійним, так?
— Це не я.
— Та ну! Я ж бачив,— з нервовою впертістю заперечує Коваль, скрутившись на дні ями. Він молодий і якийсь дуже затятий у наївності свого наміру. Мене це починає дратувати.
— Ти ось що,— сердито кажу я.— Чеши ліпше в тил. Поранений... Нема чого тут вовтузитися.
Хлопець незадоволено глянув на мене чистими, але злими очима.
— Ні, підірву хоч одного гада.
— Підірвеш! Ось зараз як усмалить — так сам спочатку підірвешся!
— Та ну!
Боєць недовірливо виглядає з воронки. Здається, він справді наважився своїми «лимонками» підірвати танк.
Вони таки смалять. Вони прицільно винищують наш цеп. Б’ють болванками й осколочними. Для кожного персональний снаряд. Чи не забагато честі! Мабуть, снарядів у них чимало, ось вони і мстяться за спалений танк. Капітана давно вже немає, а танк, який він підпалив, усе горить.
Тр-рах!
Ми обидва враз пригинаємося, бемкнувшись головами. Вибух засипає плечі хвилею піску й снігу. Це, здається, по нас. Але воронка рятує. Хлопець піднімає голову і дивиться на мене. В його очах, проте, анітрішечки страху. Тільки настороженість і безрадісне затяте терпіння.
— Ти давно такий герой?
— Що? — не розуміє хлопець.
— Ну, сміливий такий давно? — кричу я крізь гримкотіння вибухів.
— Я злий. А не сміливий.
— Злий?
— Ну! Бо безобразіє!..
Неорганізованість, безладдя, неподобство — це факт. Відбили половину України, прорвали фронт, оточили Кіровоград. А тут ось неув’язка.
Ми витрушуємо з-за комірів сніг і землю, і я думаю, чи не дуже вони витратилися на нас? Два снаряди на одну ціль. Хоч третій, мабуть, уже буде останній. Марна все-таки справа — чекати на свою загибель у такій безвиході. У неймовірному, нестерпному напруженні з’являється бажання, щоб танки зрушили з місця, хай би пішли, хоч уперед, хоч назад, аби тільки стишили свій вогонь. З часом я теж починаю поглядати на обмотку, в якій зв'язано три «лимонки».
І тоді невиразним боковим зором я помічаю над степом трасер. Ні, це не куля. Червона вогняна зірочка, спалахнувши на башті танка, широко злітає в небо. Я оглядаюся на село — у вишняку біля крайньої хати стоїть «тридцятьчетвірка». Звідки вона взялася? І друга виповзає з двору і спиняється за тином. Переводжу погляд на вулицю — і там, за мазанками й вишняками, ворушаться сірі, в облізлому зимовому камуфляжі танки. Видно, вони тільки що підійшли. Це наші танки, їх не дуже багато, але вони підмога, порятунок, з ними вже легше. «Ага, не подобається!» — кричу я. Той німецький танк, по якому влучив снаряд, засіпався на місці, почав швидко розвертати башту. Ще одна блискавка спалахує над балкою, вилітаючи з-за пагорбка, але не влучає в ціль. Бронебійний шпурляє снігом у борт рябого танка. Потім, відскочивши, рикошетом б'є у сніг ще раз і зникає. А тут ушкварили нові трасери. Село починає запекле гарматне перемовляння, і воно тепер нам таке миле.
З цепу вже хтось біжить униз, до хат. Хтось устає і падає, миготить серед закопченої, перемішаної зі снігом землі, мабуть, ховається у воронку. Чи не відхід? Здається, так воно і є. Я незабаром бачу на сірому сніговому тлі знайому постать у куртці — це Євсюков. Він біжить поміж воронок і махає іншим рукою: назад!
А німецькі танки на схилі балки, заворушившися, подалися заднім ходом. Вибухи на нашому пагорбку майже всі відразу вщухають. Увесь свій вогонь німці переносять на село. Через наші голови з обох боків перелітають трасери. Фурк-фурк! — мало не збивають голови болванки. Але з балки танки не відходять — вони перешиковуються і забирають правіше, збоку від села. І ми нічим не можемо перешкодити їм — там ми безсилі.
Що робити далі? Може, тепер ми тут і не потрібні? Справді, треба відходити — загибель поки що відкладається. Може, якось обійдеться? Я підхоплююся у воронці, гукаю бійця. Але він, насупивши свої світлі брови, чомусь не поспішає.
— Давай, перебіжками!
Коваль сопе і не ворушиться.
— Не піду.
— Що? Ти команду чув?
— А що команда? Я поранений.
Він сіпає негнучкою лівою рукою, другою притискає до грудей пакунок з гранатами.