— Сороківочку залиш, братику, га?
Боєць ще разів зо два пихкає і, ступивши поміж тілами на підлозі, тягнеться до виставленої з темноти руки. Мої очі починають уже дещо розрізняти. Між бійцями я впізнаю на лавці того льотчика, якого ми врятували. Він нерухомо лежить, ніби неживий, під своїми бинтами і тільки час від часу стримано стогне. Та й багато хто стогне. Тихими стогонами, зойками, зітханнями сповнена вся хата.
— Ану, назад! — відразу ж лунає з-за столу команда Сахна.— Не забувайте, до кого приставлені!
Боєць мляво виправдовується:
— Та не втече. Я ж усе бачу.
— Погано бачите!..
У цей час біля мене починає ворушитися хтось у кожушку з піднятим коміром. Здається, він досі дрімав, притулившись спиною до стіни, і тепер осиплим зі сну голосом озивається:
— Не турбуйтеся. Я дивитимуся.
Потім відкашлюється і, зовсім як німець, скоромовкою звертається до полоненого. Це мене дивує: ти диви, знає по-німецькому! На фронті таке трапляється не часто. Німець тихо щось відповідає, і мій сусіда оголошує.
— Він говорить, що сам здався в полон і назад перебігати на збирається.
— Притисли, то й здався. А взагалі я не питаю, що він там говорить! — сухо обриває його Сахно.— І ви краще б мовчали, лейтенанте.
Лейтенант змовкає, а мою ногу раптом проймає гострий внутрішній біль. Я мимоволі здригаюся. Катя незлостиво прикрикує:
— Тихо ти! Чого брикаєшся, як дівка!
— Ого, рвонула...
— Витримаєш. А голова як?
— Голова нічого,— відповідаю я, щоб не чіпали рану. Катя починає туго бинтувати ступню, і я знов поглядаю на лейтенанта, який дістає куриво. Він викликав мою цікавість. Те, що він так вправно заговорив по-німецькому, його тон і щось таке майже невловиме в його голосі виказує, що він інтелігент і призвали його, очевидно, з запасу. Ці люди завжди викликають до себе повагу, бо в них є щось цікаве і значне: те, чого так часто не вистачає кадровикам. І хоч незручно мені набиватися тепер з розмовою, усе ж я питаю:
— Ви не зі сто одинадцятої?
Лейтенант слинить палець, папірець і не дуже вправно склеює цигарку. Відразу видно, що до самокруток ще не звик.
— Ні. Я з управління армії. З газети.
— Що, з редакції?
— Вгадали. А що вас дивує?
— Та так, нічого,— відповідаю я, хоч справді трохи здивований з такого знайомства. Мені ще не доводилося зустрічатися з журналістами, тим більше на фронті. І я просто не можу приховати свого зацікавлення. А лейтенант, здається, байдужий до всього, зосереджено прикурює від сірника і смачно затягується. Щоки його глибоко запали, колючі від чорної щетини. Витончене, навіть якесь хворобливе обличчя. Хоч званням цей чоловік майже рівний нам, та за віком він старший років на п'ятнадцять. Я кидаю погляд на Юрка і також ловлю в його очах прихований відблиск цікавості. Та це й не дивно: я пам'ятаю, як колись Юрко розповідав про свої передвоєнні мрії бути журналістом...
Лейтенант мовчки курить, і розмова наша не клеїться.
— Ну, ось і все,— каже Катя нарешті, обриваючи бинт. — Бережи рану. А то стільки бруду набилося!..
Вона глянула на Юрка, але очі в того вже заплющені, і дівчина тихенько, лише мені одному, каже:
— За ним треба наглядати. Слабкий він. Щоб часом не...
Я зітхаю. Здається мені, Юркові вії ледь здригаються в темноті. Мабуть, він помітив нашу до нього увагу.
— Нічого. Якось уже...
— Сестро! Мені ось перев'язку треба! — кличе хтось Катю.
— Спочатку мені. Я вже давно чекаю.
— Зараз, зараз, ріднесенькі. Не всіх одразу.
Катя пробирається поміж людей далі, а Юрко, непомітно напружуючись, щоб затамувати стогін, питає:
— Що, піхоти в німців багато?
— Знаєш, піхоти не було, Юрко. Якби піхота, нам би не втриматися. Тільки танки. Два підпалили.
Юрко розплющує страдницькі очі, скам'янілий погляд його впирається кудись у темряву під невисокою стелею.
— Знаєш, десант — це сила. Коли доведеться брати участь, треба якомога... ближче під'їхати. Головне... не поспішати зіскакувати. Чим ближче до них, тим... ліпше. Я знаю...
— Ну, відомо,— погоджуюсь я, хоча в танковому десанті ще не був. Але бачу, як важко Юркові говорити: пошерхлі губи його неслухняно ворушаться.
— Так... Дай води. Пече дуже, холера...
Я піднімаю його голову і нахиляю казанок. Юрко, однак, робить малесенький ковток.
— Погано? Ти лежи. Мовчи краще.
— Добре...
Юрко опускає вії і болісно видихає.
— Тепер я не скоро. Довбонуло як слід... Тепер поваляюся. А коли будуть машини?
— Машини? Будуть, Юрчику. Ти потерпи трохи. Я чув, там генерал давав розпорядження щодо поранених.
— Ну що ж...— терпляче погоджується Юрко.— Що це я хотів тобі сказати?.. Будеш воювати... роздобудь МГ-42. Не зважай, що німецькі. Це кулемети... Клас... Навчиш хлопців... Кращі, ніж станкачі. Набоїв... при наступі вистачить. У мене чотири було. Підібрав...
Зміст останніх його слів викликає певну підозру. Схоже на те, що він уже не має надії використати свій досвід і хоче його передати мені.
— Добре, Юрко. Ще поговоримо. Ще повоюємо. І «дегтярями», і МГ. Не журись, Юрко!
— Та-ак! І ще треба стріляти. У наступі. А то... вони нас нищать, а ми... Слабкий у нас вогонь. Стріляний. Розумієш? Слабизна.
Він змовкає, і я не відгукуюся. Здається, він засинає. Я тільки уважно вглядаюся в його змарніле за цей день обличчя, що нерухомо сіріє на прим'ятому сукні шинелі. Думка-сумнів гнітить мене: чи виберемося звідси? Я ще якось тримаюсь. А от Юрко... Ех, Юрко, Юрко!..
Я починаю прислухатися до притишеної балачки в хаті, до зовнішніх звуків. Тепер у нашому становищі все має значення... Я думаю, що поранених час би вже відправляти в тил, якщо є дорога. Та коли ніхто про це не клопочеться, то, мабуть, справді ходу звідси немає. Тоді треба чекати. Тільки чого дочекаємося?
За вікном якось відразу яснішає— це зійшов місяць. Край його яскраво врізається в каламутну від приморозку шибку. У хаті також світлішає. Тільки по кутках і під стелею горнуться м'які сірі сутінки.
Лейтенант під стіною тихо перемовляється з німцем. Я прислухаюся, кореспондент, помітивши це, мовить:
— Він каже, що ви його в полон взяли?
— Не взяв. Лише вів. Та не довів.
— Чому?
— На танки наскочили. Було троє, та ось один залишився.
Лейтенант звертається до німця з якоюсь довгою фразою.
Німець охоче і докладно відповідає. З їхньої розмови я розумію лише кілька слів: лерер, Бунцлау, єфрейтор. Лейтенант слухає і повертається до мене.
— Його прізвище Енгель. Він сільський учитель із Сілезії. А його камарад — нацист. Той випадково потрапив у полон. Звичайно, такі не здаються.
І вони впівголоса, стиха перемовляються знов.
Я мимоволі стримую дихання, сподіваючись почути щось цікаве. Однак розумію по-німецькому я небагато і не можу розібратися в їхніх швидких невиразних фразах. Здається, вони торкнулися філософії, бо я чую знайомі імена: Кант, Ніцше, Шопенгауер. Лейтенант при цьому якось жвавішає. Енгель відповідає конкретно, нерідко знизує плечима.
Однак вони зважають на Сахна, який, не зволікаючи, нагадує про себе.
— Лейтенанте, підійдіть сюди! — стримано кличе він з-за столу.
— Ви хочете мені щось повідомити? — питає лейтенант.
Сахно, проте, затято мовчить, і лейтенант, не поспішаючи, помалу встає з-під стіни.
Протягом хвилини у них там відбувається, видно, не дуже приємна розмова, яку мені звідси не чути. І коли лейтенант повертається на своє місце, з його вигляду я розумію, що розмови з німцем уже не буде. Лейтенант промовисто зітхає.
— Так, дивне відрядження!.. Поїхав написати нарис про наступ. А так обернулося, що сам на олівець потрапив...
— А ви напишіть і про це.