Лейтенант супить брови.
— Про це не напишеш...
24
У хаті стає тихо...
Мабуть, я починаю дрімати, та раптом схоплююся, бо, здається, щось каже Юрко. Справді, він неспокійно крутить головою. Кожушок сповз з його грудей, очі заплющені. З тривогою, що раптово охопила мене, я торкаюся його чола. Воно сухе і палає в гарячці. Юрко на мій дотик не реагує.
У хаті видно, як і раніше. Розмови зрештою стихли. Мабуть, поранені сплять. Хоч навряд чи всі заснули — біля порога ворушиться конвоїр. На нерухомому обличчі сусіди під стіною напружено відкриті очі. В них тремтить знайомий мені роздум, неспокій — як воно все обернеться?
— Юр... Води, га? Ковтни води, Юро...
Юрко не відповідає, тільки круто відкинута назад голова здригається в гарячці, він коротко й часто дихає. У грудях булькоче мокрий хрип, який чути навіть віддалік. На губах розпачливо-стривожений шепіт:
— Ну!.. Що ти? Мамочко!.. Не треба!.. Не треба!.. Ну, що ти! Так! Інакше не можна...
Я прислухаюся і розумію — Юрко марить. Це вже кепсько: він непритомний. Але що робити?
— Чому ти не йдеш?.. Олю!.. Оленько!.. Ти вибач... Я все розумію... Олечко!.. Мамо!..
Ясно, це марення, але я мимоволі намагаюся вникнути в зміст Юркових слів. Тільки дарма. Тоді я починаю боятися, щоб з Юрком не сталося те найгірше, що тепер так близько біля нього. І в цей час відгомін нової події долітає до нашої хати.
Спочатку хтось ніби спросоння непевно зауважує: «Гудуть, га?» Поглинутий своїм клопотом, я не звертаю на це особливої уваги. Потім до слуху починає долітати знайомий гул з висоти. Він швидко дужчає, і ось земля під нами двигтить від перших вибухів. Це бомби. Правда, бомблять десь далеко. У всякому разі, не в цьому селі. Але бомблять, чути з усього, німці. Хтось, напустивши в хату холоду, виходить надвір. За ним до дверей повзе другий. Сонний спокій у хаті уривається. По кутках зчиняється буркотнява, чути застарілий хворобливий кашель.
— Налетіли коршаки прокляті! Тепер дадуть прикурити...
— Хоч би не сюди. Візьми його холера! Ох, не люблю, як бомблять.
— Хто ж таке любить!..
І раптом гул ніби проривається з небесної місячної висоти. Десь уже зовсім близько (чи не на краю села?) б'ють підряд кілька розлогих бомбових вибухів. Наш дім стрясається усіма своїми чотирма стінами. У кутку, брязкаючи, падає на підлогу казанок.
— Дочекалися! — зривається хтось у темряві, і по різкому ображеному голосу я впізнаю нашого знайомого льотчика.— Дочекалися, мать твою так! Де начальство?! — чути його майже розпачливий крик.
Та начальства немає. Ми всі тут рівні: рядові поранені. І тільки Катя, уже не вперше у таких випадках, грубувато прикрикує:
— Ану, всі вниз! Усі на підлогу! Геть з лав!
Поранені неохоче злазять зі столів, з лав і лягають на долівці.
Я глянув у куток — за столом уже нікого немає. Сахно, певно, десь сховався. І тільки посеред хати підсвічена місячним світлом постать Каті з накинутим на плечі кожушком.
— Лягай! Лягай! І щоб тихо. Ніякої паніки!..
Близько за селом починається гуркітлива колотнеча бомбування. Вибухи, щоразу сильніші, розривають ніч. Земля раз по раз шалено здригається. Зі стелі на наші голови щось сиплеться. Ми, затамувавши віддих, щільніше припадаємо до долівки, вслухаємося, напружено чекаємо, коли ж нарешті скінчиться це прокляте випробування. Хтось тим часом матюкається, інший сам до себе щось тихо говорить, стогне. На вулиці біганина, зрідка чути стривожені крики. А біля мене всім тілом б'ється, кидається в гарячці Юрко.
— Мамо... Мамочко, зачекай! Не йди. Вогонь... Куди він? Куди покотився? Тримайте ж ви...
Над хатою важкий гуркіт моторів. Здається, з неба падає, звалюється щось неймовірно велике й страшне. Але воно проноситься вгорі далі, і ніч проймають два вибухи. Вогняні відблиски у вікнах на кілька секунд осліплюють нас. Здається, хату рознесе дощенту. І навіть дивно, що вона залишилася стояти, як і стояла. Тільки чомусь із запізнілим грюканням відчиняються двері. Але це не через бомби. Це якийсь боєць вривається до нашого притулку.
— Гей, слов'яни! — нестямно кричить він від порога.— На тому кінці німці!..
Усі заніміли. На якусь мить нас паралізує, потім хтось недобре лається.
— Гинути, чи що? Врешті-решт...
— Чому нас залишили? Де справедливість? Де турбота про поранених?
— Тихо! Ти-хо! — пересилюючи гамір, знов лунає голос Сахна.— Я забороняю! Припинити розмови!
— Хто там забороняє?! — кричить з-під лави льотчик.— Ти ось заборони нас добивати. Де начальство? Давай началйство!
— Треба до начальства! Генерала сюди! — гудуть стривожені голоси. Хтось, кульгаючи, поспіхом виходить з хати. За ним до дверей пробираються ще двоє. Тоді до порога звідкись з кутка повзе зігнута постать Сахна.
— Стій! Припинити паніку! Я наказую!
Хата стає роз’ятреним, роз'юшеним мурашником.
— При чому тут паніка?!
— Пішов ти...
— Знайшовся страхопуд!
— Не таких бачили!
— Ти начальство давай!
— Давай транспорт! Ми теж жити хочемо!
Люди встають, хто може. Інші лежать. Здається, вже не бомблять. Гул угорі стихає і віддаляється. Мабуть, літаки повернули назад. Зате виразнішою стає тріскотнява кулеметів. З відчинених дверей у хату клубочиться холод.
Тихо, але зовсім по-чоловічому вилаявшись, до виходу пробирається Катя.
— Ні, вже вчорашнього не буде! — каже вона.— Я зараз...
Дівчина хоче вийти, але дорогу їй заступає Сахно. Впершися ногою в одвірок, він стоїть у відчинених дверях. У здоровій руці пістолет.
— Назад!
— Ти що, очманів? Ану, пусти! Я до начальства.
— Назад! — з якоюсь звірячою впертістю гиркає Сахно.
Катя раптом щосили штовхає його і, пригнувшися, шмигає в двері.
— Назад! Застрелю!
Він і справді стріляє, несподівано оглушує всіх нас. У мене заходиться серце: чи не здурів він, цей законник? Побіч підводиться з підлоги лейтенант і розважливим голосом звертається до розлюченого капітана:
— Послухайте, що це за спектакль? Справді, потрібно доповісти начальству. Треба ж евакуювати поранених. Чого ви вперлися?
— Мовчать! Я наказую — мовчать!
Широко розставивши ноги, Сахно сірою непорушною брилою стоїть у дверях. Пістолет його спрямований у хату. Долівка зовсім захолола.
— Йому аби мовчати! — злостиво зауважує хтось.
Однак помалу в хаті замовкають. Хто знає, чого можна чекати від цієї людини.
Сахно стоїть так досить довго, ми всі мовчимо, тільки обгорілий голосніше, ніж досі, стогне під вікном. Юрко затихає, дихання його коротке, уривчасте, у грудях булькоче. Я ніяк не можу збагнути, що ж робити з ним, коли знов, як і вранці, доведеться тікати з села. Чи не ліпше одразу застрелити його й себе?.. Автоматні черги за селом то замовкають, то знов густо розсипаються.
Аж ось на вулиці зчиняється гамір. Під вікном прорипіли чиїсь квапливі кроки — там гурт людей. Чи не по нас? Коротко скрипнув ганок, і промінь ліхтарика яскраво впирається в постать Сахна, який стовбичить у дверях.
— Тут хто?
— Тут поранені,— похмуро, ніби навіть незадоволено, відповідає Сахно. Проте з порога не відступає.
— А ви хто? Ви що тут робите? — підсвітивши пістолет у руці капітана, суворо питає командир. Раптом яскравий промінь з ліхтарика зачепив і нас на підлозі. Усі мружаться.
— Я припиняю паніку! — тим самим тоном каже Сахно.
— Паніку?
— Саме так. Паніку.
— Яку там паніку! — розважливо каже хтось з хатньої темряви.— Нас до шпиталю треба, тут тяжкопоранені є.
Постать невідомого повертається до людей. Його сильний ліхтарик перебігає туди-сюди по людях, які лежать долі, і спиняється. Скрізь шинелі, кожушки, бинти і насторожені, нерухомі обличчя.
— Я не уповноважений щодо евакуації,— чітким командирським голосом оповіщає переперезаний ременями чоловік.— Село обходять німці... Полковник Гордєєв наказав: усі в стрій. Хто може, прошу зі мною! Зараз же!