Але я з ним сперечатися не буду.
Я не хочу з ним сперечатися, бо я відмовляю йому в цій його правді. Не може бути його правди там, де є його вина. У моїх почуттях і пам'яті досі живе чимало несправедливо важкого з того далекого часу. Не забулося, як пішли з полку і не повернулися хлопці через те, що здали позиції, утримати які було неможливо. Через невиконання нездійсненних, нереальних наказів, через сутички з начальством і недозволені розмови також. Я пригадую, врешті, старшого лейтенанта Кротова, який, на щастя чи на біду, не дійшов до рук такого ось голови. І через яку провину? Я добре знаю, що провини не було ніякої, але це зовсім не означає, що Кротов повернувся б у батальйон. Але невже тепер, коли після війни минуло стільки років, коли так багато відбувається зрушень у громадському житті країни, невже нічого не змінилося в свідомості цих людей?
Я хочу запитати його про це, але Горбатюк випереджає мене:
— А я і не думаю приховувати, хто я і що я,— після хвилини мовчання він надає своїм словам відтінку виразної офіційності.— Я діяв згідно із законом. Коли що, можна й архіви підняти. Там усе зафіксовано. Оформлено й затверджено. Я гріхів за собою не чую. Можна довідатися в тих, з ким разом служили, в начальства. Бувало, приїду в полк — почесті, повага. Командир полку першим честь віддає. Хоч я капітан, а він полковник. Ось як!
Я мовчу! Він, відчуваю, таки хвилюється, то совається на сидінні, то відкидається на спинку. На його м’ясистому обличчі вираз скривдженої замкнутості:
— Війна — там жалю не знають. Там потрібна тверда рука. На смерть нікому не хочеться йти. А що — свідомість? Свідомість у газетах. А тут примусити треба. Щоб боялися.
— Слухайте, Горбатюк! А такого не могло статися, що деякі із засуджених вами тепер реабілітовані?
Горбатюк робить наївні очі:
— Ну й що з того? Таке можливе. Реабілітували — і дякувати богу. Я повністю приєднуюся і підтримую.
— А ви не боїтеся з таким-от зустрітися на вулиці?
Горбатюк кидає на мене насторожений погляд і з щирим
подивом питає:
— А чого мені боятися? При чім тут я? Тоді були одні закони, тепер інші.— Він оглядає залу і додає вже спокійніше: — Та й не зустрінуться. Досі ще не зустрічалися.
— Що, усіх до найвищої?
— Чому всіх? Не всіх. Розбиралися, — каже він і прибирає руки до кишень. У очах його з’являється вираз безсоромної самовпевненості, якою він мовчки вороже проймає мене.
Так, це його заспокоює. Розбиралися. Не зустрінуться. Засуджені не загрожують, сумління не допікає. Ще б трохи відбілитися, підфарбувати себе перед людьми, і тоді можна видаватися сумлінною людиною, бути нарівні з іншими.
Горбатюк підводиться і, відсмикнувши гардину, рішуче відчиняє вікно. У залу широким струменем пливе нічна прохолода. Через хвилину стає досить прохолодно, і він одягає темний, у дрібненьку клітинку піджак з окулярами й двома авторучками в нагрудній кишені. Вигляд у нього відсторонений, він замкнувся в собі, але в думках він, певно, як і я, продовжує не дуже приємну нашу розмову. «Ні, ти помиляєшся, дорогий. Це тепер розвели демократію. Ладні усяких паскуд реабілітувати. Презумпція невинності! Докази! Аби язиками плескати. Ну, а часом хтось так усе перекрутить, що хоч ти його нагороджуй. Тут потрібно відчуття мати. Нюх. Правда, я був гострий на око, око в мене було призвичаєне. Я, бувало, гляну лише — і наскрізь такого бачу. Докази — справа десята. Докази, коли це потрібно, на кожного можна зібрати. Ось так!»
За сусіднім столиком підводиться той плечистий, одягнений у сіру куртку блондин.
— Вікно можна зачинити? Дівчата просять.
Горбатюк незадоволено обертається і втуплює очі у хлопця. Той широким жестом хряпнув фрамугою.
— Ану, відчиніть! — похмуро наказує Горбатюк і рвучко встає. Блондин уже відійшов до свого столика, а Горбатюк навстіж розчиняє вікно.— Не ви відчиняли, без вас і зачинять...
На обличчі у блондина миттєва розгубленість. У сірих живих очах спалахує гострий вогник:
— Дівчата замерзли. Ви розумієте?
— Замерзли — хай удома сидять. У ресторан, як і в монастир, зі своїм статутом не ходять.
— Ну, знаєте!..
Зробивши майже фехтувальний випад, хлопець з тріском зачинив вікно. Горбатюк з таким же тріском його розчиняє. Молодь за столиком повертається в їхній бік:
— Ігоре, покинь! Нам уже не холодно.
— Ігоре, Ігоре! Облиш. Ми зараз підемо! — підвівшись, кличе свого друга Ерна.
Ігор крізь зуби кидає щось образливе і повертається за свій стіл. Горбатюк, засапавшись, сідає на своє місце. Хапає сигарети. Руки його тремтять.
— Бачив! — киває він до мене. — Бачив, що робиться? Шмаркачі, ще на губах не обсохло, а дивись ти! Нахабства скільки! — Він прикурює, кидає на підлогу сірник, на стіл коробку: — Розперезалися, розумники... Як і ті, під час війни. Хто старший — мовчить і визнає провину. А трапиться лейтенант, щойно з училища, на губах пушок, а вже філософію розводить. Як же — десятирічку скінчив! То зброя не така, наказ неправильний. Нахаби!..
Я дивлюся на його добре-таки пом’яте життям обличчя, зморшкувату коротку шию. У очах, глибоко прихованих під бровами,— злість і ще щось, чи то лякливе, чи то нахабне. Відбиток якоїсь прихованої думки блукає десь там, у глибині його очей. Я не хочу думати про цю людину погано. Але я не бачу в ньому того, що бажаю бачити, — ні сліду жалю, доброти, ніяких ознак передуманого і пережитого. Переді мною з виглядом несправедливо ображеного сидить розлючений чоловік, що вперся і не має наміру відступати. І від цієї його впертості в мене помалу закипає шаленство. Докладаю зусиль, щоб стриматися. Треба бути спокійнішим. Моєю зброєю тепер повинна бути лише логіка. Вона мені послужить добре, бо я правий.
— Скажіть, Горбатюк, а ви забили на війні хоч одного фашиста? — запитую спокійно, як лише мені це вдається.
— Я? А навіщо? Навіщо мені було їх забивати? Це не моя справа. У двадцятому сторіччі повний розподіл праці. У тому числі й на війні. Кому бігти в атаку, кому стріляти з гармати. Кому літати в небі. А інший всю війну просидів за столами в штабах або варив сталь. У кожного своя справа.
— Ваша була — судити?
— Ну і що ж? Судив.
— Нещасних за полон? Командирів, які не спромоглися взяти висоту, село? Лейтенантів за розмови? За вигаданий контакт із ворогом? За нічліг у одному й тому ж селі?
Я майже кричу. Щось у моїй поведінці свавільно виривається з-під контролю. Він насуплюється, совається на стільці, губи його викривилися:
— Бувало й таке. Карали й за це.
— І тепер ви не каєтеся?
Він підводить голову. В очах його застаріла, давня ненависть:
— У чім?
Ми вже вдвох кричимо. За сусіднім довгим столом повертаються у наш бік. У другому ряду оглядаються офіцери. Я рвучко піднімаюся з-за столу. У грудях знайома порожнеча і слабкість. Зала хитається. Я хапаюся за груди і, зачепившись за стілець, поспішаю до виходу.
Біля швейцара одягаються двоє молодих. Він старанно вкриває їй плечі плащем. Вона всміхається до нього в трюмо, я падаю поруч на стілець. Підлога пливе вбік, стіни коливаються. Серце рідко та лунко б'є у груди. Двоє залишають ресторан.
Старий швейцар спирається на стойку, зневажливо дивиться на мене. Я розумію його мовчазний докір і думаю, як недоречно це все! Не вистачає ще гепнутися тут та опинитися в лікарні. Ясно, скажуть — перепив...
— У вас випадково валідолу немає?
Швейцар, перш ніж відповісти, зітхає:
— А навіщо йому тут бути? Ресторан не лікарня,— бурчить він.— Можна пити, але треба й міру знати.
— Не в питві справа, батьку. Тут... понервувався...
— Дуже нервові стали,— недовірливо бурчить старий і йде в куток. Навряд чи він вірить мені, але незабаром повертається до стойки з якимсь скрученим папірцем. Поволі розгортає його і прокуреними рудими пальцями дістає біленький круглячок — таблетку.
— Що цё?
— А ти ковтни. Поможе, якщо того...
Подумавши, я ковтаю таблетку. У роті залишається неприємний металевий присмак.