— Причепився, ніби я його планки зірвав. А я не бачив у нього ніяких орденських планок. Чи вони хоч були?
— Не в планках справа.
Ігор наливає мені половину келиха:
— Хай, чорт з ним! Хай веде. Давайте краще вип'ємо. А то посадять ще.
Ерна аж підскакує і плескає в долоні:
— Ой, це здорово! Я буду тобі носити передачі, Ігорчику! Медовий місяць у в'язниці.
— Півмісяця,— кидає крайній у чорному костюмі.— П'ятнадцять, більше не дадуть.
— Дивлячись чого. Як рахувати, на роки чи на дні?
— Чорта лисого — роки!
Я тихо сиджу, як гість на чужому святі, і починаю всміхатися. Мені добре. А вони нестримно радіють з чогось, як діти. Хоч, звісно, давно вже не діти, особливо Ігор. Високий, рукастий, кремезний парубок. Але ж мені набагато більше, ніж кожному з них. Ми різні покоління. Різний життєвий досвід, освіта, мабуть, і ставлення до того, що тут відбулося. Та я їх розумію. Вони близькі мені своєю позицією. А це головне.
— Ну, так піднімемо! — Ігор бере келих і, помітивши мою нерішучість, пояснює: — Є нагода: ми з Ерною одружуємося.
— Он як! Ну, то вітаю!
— Дякую! — Він лівою рукою лагідно пригортає до себе наречену.— У річницю Перемоги. Так би мовити, за сімейною традицією. Як діти військових батьків. У Ерни — генерал-лейтенант. У мене — просто лейтенант. Різниця невеличка.
— Майже ніякої,— докидає Ерна й нетерпляче пригублює келих. Я віддаю належне її дотепності. На рухливому, як живе срібло, трепетному обличчі цієї дівчини стільки прихованої, стриманої грайливості, що аж не віриться в серйозність їхнього наміру.
— А де ж... ваші батьки-лейтенанти? Чи ви без них?
— На жаль, без них,— коротко зітхає Ігор і, наливши в келихи рештки вина, сідає.— Лейтенанти далеко. Її під Харковом, мій у Деменську. На вічній прописці.
Відразу я й не знаю, що відповісти. Це невесело. Це навіть Дуже й дуже сумно. Тільки видно, що журба і сум той уже давно перебуті, пережиті, і після півхвилинної паузи Ігор піднімає келих:
— Ну, то салют!
— Ну що ж! За ваше щастя, лейтенантські діти! — кажу я.
Якась тужливо-сумна, щемлива лагідність заповнює мої почуття. У цю хвилину я забуваю про Сахна і про Горбатюка, про всі свої клопоти цього дня.
За столом усі помалу випивають. Ігор відставляє келих і нервово розкручує цукерку.
— Тільки цей дурень вечір зіпсував. Усе було так добре...
— Нічого. Це ще не найгірше...
Однак я не встигаю докінчити думку, як збоку зіскакують із місць дівчата.
— Он ідуть! Ідуть! Дівчата, два міліціонери! Один, дивись, який бравий! Симпатяга!
Проходом до нас сунеться Горбатюк. За ним, на якійсь відстані, зі службовою поважністю ідуть два міліціонери в білих кітелях і червоних кашкетах. Перший з них уже літній дядько із зморшкуватим обличчям, а задній — справді симпатичний хлопець. Горбатюк спиняється біля нашого столу і повертається до міліціонерів:
— Ось, будь ласка! П'яні! Нахабство, хуліганство і врешті-решт політичні випади. Он той. І цей, у чорному.
Старшина міліції офіційно-холодно оглядає всіх за столом, зиркає на пляшки, довше затримує погляд на мені.
— Так. Попрошу названих громадян пройти за нами.
За столом схоплюється Ерна. Піднімаються дівчата й хлопці.
— А ми?
— Ви можете залишатися.
— Ні. Якщо брати, то всіх. Я Ігоря самого не пущу! — різко заявляє Ерна.
Я також підводжуся:
— Усі вони свідки. Коли вже йти, то всім разом.
Горбатюк пропікає мене ненависним поглядом:
— У свідки ви не набивайтеся. Ви мені також відповісте. За зневагу.
— Ах, за зневагу! Ну що ж! Я готовий! Ходімо!
Я перший виходжу з-за столу. За мною всі інші. Молодший міліціонер проходить наперед. Уздовж столів ми йдемо до дверей. З усіх боків до нас повертаються люди. Звідкись долітає:
— Достукалися!
— Хулігани!
— Дармоїди!
— А може, валютники!
Ми намагаємося вийти якнайшвидше, проходимо біля швейцара, опускаємося по сходах. Міліціонер, що спереду, послужливо розчиняє нам двері, від яких перелякано відскакує жінка.
Дівчата ззаду тихенько пирскають зо сміху. У Ігоря, навпаки, аж жовна випинаються. Усе це справді не смішно.
Ми виходимо на площу.
У мене душа аж кипить. Я знаю, що причин для серйозних наслідків немає. І я не боюся міліції. Але самий факт конвою глибоко обурює мене. Я розумію, що це помста. Дріб'язкова, недоречна, підла. І я прагну відплатити. Тільки до того ще далеко. Ще невідомо, як поставляться до нас у міліції. Невідомо, хто там. А раптом такий самий колишній голова трибуналу?
Міліціонери проводять нас через службовий хід і спиняються біля дверей з табличкою. Старшина повертається до всієї групи.
— Усі не заходьте! Тільки ви, ви, ви і ви, — киває він на мене, Ігоря, хлопця у чорному й Горбатюка. Ерна тримає Ігоря за руку.
— І я також.
— Прошу залишитися.
— Не залишуся. Він мій чоловік! — випалює вона рішуче і з гордістю.
— Це не має значення.
— Ні, має!
— Так? Тоді прошу! Усі інші вільні.
28
Ми довго ще тюпачимо притихлою вулицею, поки виходимо із села.
Тим часом настає ранок. Небо остаточно ковтає світанкові рідкі зірки. Яснішає. Із сірих вранішніх сутінків виступає край села — понівечена царина. Збоку біля містка, перетнувши струмок, стоїть з відкритими люками танк, чи підбили його, чи так залишили — не зрозумієш. Неподалік перевернуті мотоцикли з колясками, гостро тхне розлитий на снігу бензин. Ще далі, на узбіччі, випинається горбом бік кінського трупа з утоптаною у сніг гривою. При дорозі кілька чорних величезних вирв — значить, і тут бомбили. Велике село кінчилося, починається поле. На високому стовпі стирчить дорожній покажчик із чорним готичним написом: Gruskoe.
Разом з танкістом і Катею я несу Юрка. Мій сябр тихо гойдається на трикутному німецькому наметі і навіть не стогне. Мені чомусь здається, що він просто втомився і спить. Принаймні дуже хочеться, щоб так воно було. Хай поспить ще, хай! Бо що йому сказати, як прокинеться? Чим втішити його, коли сам не знаю, де ми й куди йдемо.
Дорога за селом, вигинаючися, стрімко піднімається вгору. Намотавши на руку парусиновий ріжок намету, я, оберігаючи поранену ногу, помалу шкандибаю в колії. З другого боку перевальцем іде танкіст — чорний, наче грак, чубатий хлопчина в промазученій тілогрійці. На голові у нього командирський, на хутряній підшивці танковий шолом із шоломофоном, провід від якого метляється на плечі. Дорога на підйом добре впарила танкіста, хлопцеві душно, і він усе зсовує шолом на потилицю. А в мене вже, мабуть, відмерзла голова. Хочеться попросити шолом, та чи варто: не дасть. Катя підтримує намет ззаду. Двоє розвідників попереду тягнуть автоматника. Ззаду за всіма, зігнувшись, несе на собі безпорадного льотчика німець. Це його примусив Сахно. Зрештою, більше й нема кому нести. І льотчик, видно, зрозумівши щось, уже не вимагає, як раніше, забити німця. Притихлий, він терпляче сидить у того на спині, обхопивши забинтованими руками-ляльками довгу шию німця. Тільки капітан одинаком ступає збоку. Але він також поранений, до того ж начальство...
Нарешті невеличка наша група видирається пагорбком на степовий простір і спиняється. Не змовляючись, ми разом кладемо поранених на сніг і, знеможені, падаємо поруч. Сахно трохи незадоволений, але погоджується:
— П’ять хвилин.
Мій напарник-танкіст, широко поставивши в колії свої кирзові чоботи, з легкою заздрістю каже про нього:
— Суворий!
— Дурний, а не суворий,— каже Катя. Лежачи на боці, вона старанно поправляє на Юркові кожушок. Юрко часто дихає. Танкіст повертається до неї:
— Ну, чому? Не знаю як хто, а я люблю суворих. З ними в бою легше.
— Недовго ти, видно, був у бою,— видає Катя.
Танкіст знову повертає обличчя, розжарене ходою, очі його темнішають: